Хмельницький нацiональний унiверситет 
 Психологія лідерства
Вступ
Програма навчання
Рекомендацiї
Лiтература

ТЕМА 5.

Сутність політичного лідерства.

5.1.Суть, структура та функції політичного лідерства.

5.2.Типологія політичного лідерства.

5. 3. Особистість політичного лідера.

Основнi термiни теми:політична еліта,політичне лідерство, влада, типи лідерства, традиційне лідерство, раціонально-легальне або бюрократичне лідерство, харизматичне лідерство.

5.1. Суть, структура та функції політичного лідерства

Однією з головних функцій політичної еліти є висування зі свого середовища політичних лідерів. Лідери виступають ключовими фігурами політичного життя і реально впливають на суспільні процеси. До таких прийнято відносити індивідів, які визнаються суспільством як керівники і отримують в силу цього право на прийняття політичних рішень. В ролі лідерів можуть виступати не тільки окремі особистості, але й цілі організації: партії (КПРС в колишньому СРСР), держави (США у сучасному світі).

Політичне лідерство як спосіб організації і реалізації влади методом надання виняткових повноважень окремим суб'єктам політики випливає з самої природи людини. Розвиваючись паралельно з еволюцією самого суспільства, лідерство на кожному історичному етапі набуває своїх специфічних форм. Гак, на ранніх стадіях розвитку цивілізації воно проявлялося у вигляді силового домінування окремих індивідів.

В період Античності авторитет лідера опирався на його знання та досвід, а саме лідерство існувало у вигляді наставництва.

Феодальна епоха створила тип лідерства, в основу якого був покладений принцип приналежності до сім'ї або клану. Лідерство розумілося як богообраність.

Нарешті, в Новий час (XX ст.) сформувалися дві протилежні форми лідерства: однією з них (характерна для авторитарних і тоталітарних режимів) є вождізм, другою ж (характерна для демократичних режимів) легальне лідерство, засноване або на призначенні, або на виборі керівника населенням.

Слово «лідер» в перекладі з англійської мови означає «ведучий», «керівний», «керівник іншими людьми». Основними аспектами лідерства є:

- здатність лідера точно оцінити ситуацію, знайти оптимальне рішення проблем, що стоять, мобілізувати людей на виконання рішень;

- ухвалення відомими ідей лідера, готовність свідомо і добровільно підкорятися йому.

Політичний лідер - це людина, яка керує політичними процесами, робить вплив на соціальну поведінку індивідів, груп, прошарків і суспільства в цілому.

Політичне лідерство - це процес взаємодії, в ході якої одні люди (лідери) знають і виражають потреби і інтереси своїх послідовників і через це володіють престижем і впливом, а інші (їх прихильники) добровільно віддають їм частину своїх владних повноважень для здійснення цілеспрямованого представництва і реалізації власних інтересів.

Політичний лідер - це і центр влади, і «мозок» і «візитна картка» тих сил, які його висувають на елітарні лідируючі позиції. І забезпечують йому постійну, тривалу підтримку. Він - політичний менеджер, що управляє, керівник своїх послідовників і прихильників.

В структурі політичного лідерства можна виділити три основні компоненти:

особові якості лідера

інструменти здійснення влади

ситуацію, в якій діє лідер, і вплив якої випробовує

Залежно від комбінації цих трьох компонентів залежить ефективність його діяльності. Лідер повинен володіти певними якостями.

Якості лідера дослідники об'єднують в три групи – природні, етичні і професійні.

До числа природних якостей відносяться сила характеру, рішучість, інтуїція, магнетизм особи.

До числа етичних - гуманізм, відповідальність, чесність.

До професійних якостей учені відносять аналітичні здібності, уміння швидко і точно орієнтуватися в обстановці, компетентність, гнучкість, готовність до компромісів.

Незважаючи на різницю у проявах, лідерство постає явищем універсальним. Універсальність проявляється в єдності функцій, які у всі історичні епохи покладалися суспільством на лідерів. Функції політичного лідера вельми різноманітні. Вони залежать від суспільства і держави, в якій йому доводиться управляти, від конкретних задач, що стоять перед країною, від розстановки політичних сил.

До таких належать:

· діагностична - люди очікують від лідерів авторитетної, точної і своєчасної оцінки політичної ситуації у суспільстві;

· стратегічна - люди очікують від лідерів вироблення оптимального політичного курсу, що відповідає ситуації, яка склалася у суспільстві. Визначення стратегічних орієнтирів в розвитку суспільства і держави.

· мобілізуюча - люди очікують від лідерів постійного обґрунтування вірності даної ними оцінки політичної ситуації і їх спонукання до дій для досягнення поставлених завдань. Мобілізація мас на досягнення політичної мети.

· інтегративна - люди очікують від лідерів створення атмосфери, в якій різноманітні суспільні групи могли би відчувати себе єдиним цілим. Інтеграція суспільства, соціальної спільносте, класу, партії та ін. на підставі загальної мети, цінностей, політичних ідей.

· патронажна і арбітражна - люди очікують від лідера захисту від беззаконня і свавілля бюрократії, допомоги при надзвичайних і кризових ситуаціях;

· комунікативна. Комунікація влади і мас, зміцнення каналів політичного і емоційного зв'язку з громадянами, наприклад, за допомогою ЗМІ або в ході різних масових заходів, у тому числі і в період виборних кампаній.

· персоніфікація політичних явищ. Участь в процесі вироблення і ухваленні політичних рішень, виявлення способів і методів реалізації програмної мети. Ця функція знімає відчуття безособовості політичних процесів, тому відповідальність за значні події суспільного життя, які мають як позитивні, так і негативні наслідки, покладаються на політиків. Наприклад, процеси лібералізації радянської системи, виражені терміном "перебудова", у суспільній свідомості асоціюються з іменем М.Горбачова, а ринкові реформи в Україні - з іменем В.Пинзеника.

· легітимізація влади.

З перерахованих функцій видно, наскільки велика роль лідера в суспільстві і в будь-якій соціальній структурі. Тому у ряді країн (Франції, Японії, США і ін.) відбір і підготовка політичних лідерів починається ще в ранньому дитячому і підлітковому віці. Для цього навіть існують спеціальні школи і університети. Доброю школою для підготовки політичного лідера є його участь в суспільних рухах і активне членство в політичній партії. При цьому, разом з професійними здібностями потенційного лідера, велике значення надається його моральним якостям.

На жаль, в нашій країні поки що не існує налагоджуваної системі підготовки., відбору і висунення політичних лідерів. Тому позиції лідерів нерідко займають недостатньо компетентні люди.

Типологія політичного лідерства.

Розумінню проблеми політичного лідерства сприяє знання типологізації даного феномену. Складність і багатоманітність суспільно-політичного розвитку, політичних процесів і політичної діяльності зумовлюють багатоманітність типів лідерства. У науковій літературі існують типологізації політичного лідерства, які базуються на різних критеріях.

Одна з перших спроб типологізації лідерства належить М. Веберові, який здійснив її з урахуванням типів владарювання. На цій основі М. Вебер виділив три основні типи політичного лідерства.

1. Традиційне лідерство, ґрунтується на авторитеті звичаїв. Лідер цього типу отримує і здійснює владу не завдяки власним достоїнствам і заслугам, а відповідно до традицій і звичаїв. Традиційне лідерство характерне для доіндустріального, тобто рабовласницького і феодального, суспільства. Влада традиційних лідерів - це насамперед влада аристократичної знаті. У сучасних суспільствах традиційне лідерство виявляється, наприклад, у наслідуванні престолу в країнах з монархічною формою державного правління. Яскравим прикладом лідерства цього типу є членство у верхній палаті парламенту Великобританії довічних і спадкових лордів. Членство останніх, щоправда, нещодавно було припинено в законодавчому порядку.

2. Раціонально-легальне, або бюрократичне лідерство, що ґрунтується на вірі в законність раціонально встановлених правил і процедур обирання лідера і в його ділову компетентність. Цей тип лідерства відповідає республіканським формам правління Нового і Новітнього часів. Його характерними ознаками є наявність легальних процедур обрання, відповідність особистості претендента бажану наборові необхідних професійних якостей, конкурентність і періодичність змін лідера.

3. Харизматичне лідерство викликає особливий інтерес дослідників. Ґрунтується воно на вірі в незвичайні якості і здібності лідера, його винятковість. Грецьке слово „харизма” (charisma) означає „милість”, „благодать”, „божий дар”. У період утвердження християнства ним характеризували проповідників, котрим приписували дар безпосереднього спілкування з Богом поза офіційними релігійними інституціями. У політичній практиці під харизмою розуміють такі риси індивіда, які оточення сприймає як незвичайні, недоступні іншим, а тому визнає його за правителя.

За М. Вебером, харизмою володіють великі полководці, пророки, видатні політики; харизматичними лідерами були засновники світових релігій -- Будда, Христос, Магомет, великі завойовники - Олександр Македонський, Юлій Цезар, Наполеон Бонапарт. У XX ст. стали відомими такі харизматичні лідери, як В. І Ленін, Й. В. Сталін, А. Гітлер, Б. Муссоліні, Ш. де Голль, Мао Цзедун, Кім Ір Сен, Ф. Кастро та ін.

Харизматичне лідерство виникає в суспільстві, як правило, в кризові періоди. Спонукальним мотивом до передання влади харизматичному лідерові є усвідомлення широкими масами, а також значною частиною правлячої еліти нездатності наявних у країні представницьких інститутів вивести країну з кризи, консолідувати суспільство навколо тієї чи іншої цілі суспільного розвитку. Це викликає потребу в різкому посиленні впливу виконавчої влади і пошуку політичного лідера як месії, здатного вивести країну з глибокої й затяжної кризи.

Щоб стати харизматичним лідером, політичний діяч має бути наділений особливими психологічними й соціальними якостями: яскраво вираженим вольовим характером, цілеспрямованістю, здатністю справляти значний вплив на великі групи людей, умінням вселяти людям надію на краще майбутнє, чутливо вловлювати настрої мас та виражати спільну волю. Однак створюють харизматичного лідера все-таки не його риси, а маси, які хочуть бачити лідера саме таким.

У наш час харизматичний тип політичного лідерства найбільш характерний для відсталих країн або тих, що стають на шлях радикальних суспільних перетворень. Як правило, харизматичне лідерство вирізняється авторитарним стилем політичного керівництва, жорстким політичним курсом. Деякий час такий курс дає позитивні результати і користується активною підтримкою широких мас населення. В одних випадках харизматичне лідерство розтягується на десятиліття, в інших - воно не є довготривалим. У відносно сприятливі періоди суспільного розвитку харизматичне лідерство трансформується в більш демократичний тип лідерства - раціонально-легальний.

Концепція харизматичного типу політичного лідерства М. Вебера лежить в основі його теорії плебісцитарної демократії. На думку вченого, за допомогою цієї теорії можна було б уникнути тиранії бюрократів. У рамках плебісцитарної демократії народу та окремим індивідам відводиться роль пасивних учасників політичного процесу. Єдиною формою політичної участі для мас є участь у виборах і реалізація права на голосування.

Головною фігурою в системі плебісцитарної демократії виступає харизматичний лідер, обраний прямим голосуванням народом, перед яким він несе відповідальність. Такий лідер стоїть над бюрократичною адміністрацією. За М. Вебером, харизматичний лідер, який стоїть поза класами, статусами й демагогічною політикою, маючи незалежне від бюрократії джерело легітимізації своєї влади і не будучи сильно інтегрованим до бюрократичної ієрархічної структури, зміг би об'єднати навколо себе націю і захистити індивіда від наступу бюрократії. Головне при-значення плебісциту, тобто загальних прямих виборів, М. Вебер вбачав у тому, щоб у результаті прямої участі всього народу в голосуванні створити харизматичний авторитет.

Із веберівськоі теорії плебісцитарної демократії випливає важливий висновок про наявність рис харизми у загальнонаціонального політичного лідера, обраного на керівну посаду шляхом загальних виборів. Таким лідером є глава держави - президент у країнах із президентською і змішаною республіканською формами правління. Всенародно обраний президент ніколи не має усіх тих позитивних рис, які йому приписують. Риси харизми - імідж „батька нації”, „рятівника”, „захисника народу”, „демократа”, „реформатора”, „незалежного керівника” тощо - йому створює перемога на загальних виборах із використанням виборчих технологій та засобів масової інформації.

Всенародно обраний загальнонаціональний лідер з рисами харизми може відіграти як позитивну роль у житті країни, як це зробили, наприклад, Ф. Рузвельт чи Ш. де Голль, так і вкрай негативну, встановивши терористичну диктатуру з усіма її згубними наслідками, прикладом чого можуть слугувати А. Гітлер і Б. Муссоліні. У політологічній літературі, присвяченій веберівській теорії плебісцитарної демократії, не без підстав висловлюється думка про причетність М. Вебера до краху Веймарської республіки і встановлення гітлерівської диктатури. Саме А. Гітлер став тим плебісцитарно-харизматичним лідером, який, згідно з теорією М. Вебера, покликаний був „захистити” маси від бюрократії.

Всенародне обрання загальнонаціонального політичного лідера і наділення його таким чином рисами харизми потенційно містить у собі загрозу встановлення авторитарного правління.

Раціонально-легальне лідерство, базується на переконанні в законності й раціональності встановлених порядків та у праві на панування органів, які здійснюють владу. Ці органи і їхні керівники - політичні лідери - обираються через демократичні процедури, їм надаються повноваження, за зловживання якими вони несуть відповідальність перед виборцями.

Характеризуючи означені вище типи лідерства, Вебер підкреслював, що якщо перші два типи притаманні стабільним соціальним спільнотам, то харизматична влада завжди виникає на переломних етапах розвитку суспільства, пов'язаних із радикальною зміною соціально-економічних структур і культурно-ціннісних орієнтацій, з активізацією масового ентузіазму. Харизматичне лідерство несе в собі заперечення минулого державного досвіду, ідею революційності й месіанізму. Однак у процесі об'єктивної стабілізації воно може набувати рис традиційного (монархічного) та бюрократичного типів.

Для докладнішого аналізу проблем типології лідерства сучасна політологія застосовує такі критерії: функції і роль лідера в суспільстві, стиль та методи діяльності, ціннісні орієнтації, характер участі лідерів в організації політичної влади, масштаб і рівень їхньої діяльності тощо.

Застосовуючи критерії функцій і ролі політичного лідера в системі владних відносин, цікаву класифікацію політичних лідерів запропонував відомий західний політолог М. Герман. Він поділяє лідерів так:

а) лідер-«комівояжер» — сенс своєї діяльності він вбачає у вираженні й задоволенні інтересів своїх послідовників;

б) лідер-«пожежник» — його діяльність — це ланцюг реакцій на початкові умови ситуацій;

в) лідер-«маріонетка» — ним керують його прибічники.

Подібну типологію політичного лідерства застосовує Р. Такер, виділяючи лідерів «реальних» і «менеджерів». Перші — це лідери-герої, революціонери, реформатори. Другі — ті, що майже не впливають на хід подій.

Проаналізувавши стиль політичної поведінки американських президентів, професор Дж. Фарбер запропонував чотири можливі стилі реалізацій лідерських обов'язків:

активно-позитивний стиль, зорієнтований переважно на продуктивну діяльність, раціональне розуміння лідером своїх обов'язків і здібностей, своїх можливостей;

активно-негативний стиль, зорієнтований на задоволення власних амбіцій, самолюбства, честолюбства;

пасивно-позитивний стиль, зорієнтований на збереження лідером своїх попередніх ціннісних орієнтирів, уявлень і кола прихильників, які змушують лідера приймати політичні рішення в межах існуючих традицій;

пасивно-негативний стиль, що передбачає мінімальне виконання лідером своїх обов'язків у межах існуючої системи думок і відносин. Для такого лідера характерне або передоручення ведення справ своєму оточенню, або приймання імпульсивних, непродуманих рішень.

Використовуючи цей критерій, Л. Р. Стогділ виділяє такі типи політичного керівництва: авторитетний, переконувальний, демократичний, інтелектуальний, виконавчий.

Найбільш поширеною в політології класифікацією за стилем є поділ лідерства на авторитарний і демократичний типи.

Оскільки в лідерстві завжди проявляються певні ціннісні орієнтації, то його типологія часто здійснюється на основі ставлення лідера до панівних у суспільстві культурних та ідеологічних цінностей. За цим принципом лідерів поділяють на такі типи:

лідер-консерватор, діяльність якого спрямована на відродження й збереження усталених цінностей і традицій, норм і правил соціальної поведінки. До них відносять переважно керівників консервативних, республіканських та християнсько-демократичних партій і рухів;

лідер-ліберал (реформатор), який, не відкидаючи цінностей, які панують у суспільстві, прагне внести в них певні зміни відповідно до вимог часу і змін політичної ситуації. Це лідери партій ліберального і соціал-демократичного напряму;

лідер-революціонер, діяльність якого спрямована на заперечення існуючих цінностей і утвердження нових. До цього типу належать керівники революційно-демократичних, комуністичних і анархічних партій;

лідер-реакціонер, який відстоює застарілі, віджилі цінності і традиції. Це переважно вожді ультраправих і ультралівих партій, які тяжіють до тоталітаризму й диктатури і дуже часто породжують харизматичний тип лідера.

У теоретичній і практичній політології поширеним є поділ лідерства на формальне і неформальне за критерієм характеру участі лідерів в організації суспільно-політичного життя. Формальне лідерство пов'язане з встановленими правилами висування і призначання лідера-керівника, неформальне виникає як результат особистих взаємин лідера з певною спільнотою завдяки завоюванню власного авторитету. На цій основі в політології розрізняються поняття «лідер» і «керівник». Різниця між політичним керівником і лідером полягає в тому, що керівник найчастіше призначається «згори», а лідер висувається стихійно «знизу». Звичайно, в деяких випадках керівник може бути чи може стати і неформальним лідером. Проте керівник часто не володіє необхідними якостями лідера. Це здебільшого «номенклатурник», слухняний рупор верхів.

За масштабами лідерство може виявлятися на рівні групи, організації, соціальної спільності, населеного пункту, адміністративно-територіальної одиниці, регіону, країни в цілому. Воно може бути індивідуальним і колективним (коли лідером виступає група чи організація, наприклад партія). На рівні малої групи лідерство має індивідуальний характер і виступає як механізм інтеграції групової діяльності, в якому лідер спрямовує та організовує дії групи. Тут важливу роль відіграють особисті риси лідера, особливо його здатність приймати рішення, брати на себе відповідальність, знаходити оптимальні шляхи й засоби задоволення групових інтересів.

Одним із складних і важких аспектів, пов'язаних з типологізацією політичного лідерства, є проблема вождизму. Вождизм слід розглядати як різновид політичного лідерства, характерний для ідеологізованих, жорстко організованих (тоталітарних) суспільств, що проявляється певним типом владних відносин та ієрархії установ влади корпоративного плану. Це тип владних відносин, які ґрунтуються на особистій відданості персоні вождя, що володіє нічим не обмеженою верховною владою. Характерними рисами вождизму є ірраціональне сприйняття політичних відносин носіями буденної свідомості, харизматизація й атрибутизація вождя. У сучасному світі зовнішніми формами прояву вождизму виступають месіанізм, теократизм, не-потизм, трайбалізм та ін.

Поширеною в політології є типологія політичного лідерства залежно від змістовного смислу стилю політичної діяльності лідерів. Поряд із харизматичним ця типологія передбачає виокремлення ще цезаристського, плутократичного, популістського і професійного типів політичного лідерства.

Цезаристський тип політичного лідерства характеризується зосередженням усієї повноти влади в руках лідера (як це було за правління Юлія Цезаря). Лідер цього типу має необмежену свободу прийняття рішень, широкі можливості для здійснення величезного впливу на оточення. Такий тип лідерства може бути виправданий в екстремальних умовах, але неприйнятний у демократичному суспільстві.

Плутократичний тип політичного лідерства ґрунтується на багатстві і представляє інтереси найзаможніших суспільних верств. Він також передбачає користування лідером усією повнотою влади. Притаманний усім етапам суспільно-історичного розвитку, але найбільш характерний для індустріального суспільства.

Популістський тип політичного лідерства ґрунтується на популізмі. Тобто, діяльність, спрямовану на досягнення популярності в масах ціною необґрунтованих обіцянок, демагогічних гасел тощо.

У контексті теорії політичного лідерства лідер-популіст виступає як харизматичний лідер демагогічного толку. Для популістського типу характерні: ставка на прості політичні рішення, які ґрунтуються на низькій загальній культурі учасників політичного процесу; наголошення на значущості малих, але конкретних політичних справ, яке зводить всю політику до безлічі конкретних дрібниць; навішування ярликів політичним противникам; загравання з масами, роздавання необґрунтованих обіцянок; експлуатація політичних почуттів простих людей у власних інтересах тощо.

Ще один тип політичного лідерства з наведеного ряду - професійний. Це лідер-професіонал постіндустріального суспільства, повага й довіра до якого базуються на його компетентності та особистій поведінці. Він органічно поєднує в собі високий інтелект, вольове устремління, розвинену здатність генерувати оригінальні свої і сприймати чужі ідеї, високу моральність. Такий лідер вміє визначати пріоритетні цілі, проводити науковий аналіз тих чи інших проблем та визначати способи їх вирішення. Іноді він використовує харизматичні риси для того, щоб привабливо викласти свої ідеї і плани, переконати оточення в їх перевагах та залучити його до реалізації цих ідей і планів. Лідер-професіонал не тільки покладається на свої здібності, а й охоче радиться з підлеглими, створюючи атмосферу співробітництва.

У більш загальному вигляді за стилем розрізняються авторитарне й демократичне лідерство. Авторитарне лідерство передбачає одноособовий спрямовуючий вплив, який спирається на загрозу застосування примусу. Для авторитарного стилю характерні жорсткість мислення лідера, ігнорування інформації або аргументів, що не збігаються з його власною позицією, одноособовий вибір напрямів і цілей діяльності. Зв'язки між членами найближчого оточення лідера зведені до мінімуму і проходять через лідера й під його контролем. Авторитарний лідер намагається досягти активності підлеглих адміністративними методами. Особи з авторитарним стилем керівництва можуть стати лідерами здебільшого за умови, що вони спочатку обіймуть ту чи іншу керівну посаду, а вже потім, використовуючи свою адміністративну владу, домагатимуться громадського визнання. Авторитарний стиль лідерства є домінуючим за авторитарних і тоталітарних політичних режимів. Лідери авторитарного типу не прагнуть до поглиблення демократії і дотримуються апаратного способу висунення на керівні пости в ієрархії влади. Безпосередньою соціальною базою авторитарних лідерів є бюрократія.

Демократичний стиль політичного лідерства характеризується гнучкістю мислення лідера, його схильністю до отримання якнайповнішої інформації, увагою до тих аргументів, що суперечать його власній позиції. Цілі й напрями діяльності лідер визначає не одноособово, а спільно з оточенням. Соціально-просторове положення демократичного лідера - всередині групи. Повага до оточення, об'єктивність у спілкуванні активізують участь кожного у спільній діяльності, делегують відповідальність, розподіляють її між усіма і створюють атмосферу співробітництва.

Демократичний стиль лідерства притаманний тим політичним діячам, які спочатку завойовують громадське визнання, а вже потім обіймають керівні посади. Вони приходять до влади завдяки виборцям і відчувають залежність від їхньої реакції на свою діяльність. Лідери такого роду вважаються народними. Вони виявляють заінтересованість у розвитку політичної активності мас, їхня діяльність відкрита для громадськості.

Віддаючи безумовну перевагу демократичному стилю політичного лідерства (керівництва) перед авторитарним, його, однак, не можна абсолютизувати, бо у своїх крайніх проявах він пов'язаний з мітингуванням, демагогією, анархією і безвідповідальністю. Водночас авторитарний стиль лідерства за всіх його недоліків необхідний в екстремальних умовах, коли потрібні жорстка дисципліна, беззаперечне виконання розпоряджень, максимальна концентрація зусиль і ресурсів тощо.

Сучасний американський політичний психолог М. Дж. Херманн залежно від характеру лідера, властивостей його конституентів, зв'язку між лідером і його конституентами та ситуації, в якій здійснюється лідерство, виокремлює чотири збірних образи лідерства: „прапороносця” (або великої людини), „служителя”, „торговця” і „пожежника”.

Лідерів - „прапороносців” вирізняє власне бачення дійсності. У них є ідея, заради здійснення якої вони нерідко прагнуть змінити політичну систему. Для розуміння цієї форми лідерства необхідно знати особисті якості людини, яка очолює своїх прихильників у русі до деякої мети. Такий лідер здібний повести за собою маси, баче майбутнє, може сконструювати майбутнє.

Образ „служителя” засвоює той політик, який прагне виступати в ролі виразника інтересів своїх прихильників. Саме їхнє бажання виражає лідер і діє від їхнього імені. На практиці лідери такого типу керуються тим, чого очікують, у що вірять і чого потребують їхні виборці. Виборці формулюють ті завдання, які стають центральними для лідера.

Для лідера - „торговця” важливою є здатність переконати. Завдяки їй конституенти „купують” його плани або ідеї, залучаються до їх здійснення. У цьому разі лідерство ґрунтується на взаємовідносинах, які лідер встановлює зі своїми виборцями. Особливого значення при цьому набувають здібності самого лідера і та стратегія, до якої він вдається, щоб домогтися підтримки своєї політики та її здійснення.

Лідери - „пожежники” „гасять пожежу”, тобто реагують на ті проблеми, які навколишнє середовище пред'являє їх конституентам. Подібні лідери відгукуються на породжені ситуацією події і проблеми, їхні дії визначають насущні вимоги моменту.

На практиці більшість лідерів використовують усі чотири образи лідерства в різному порядку й поєднанні.

Завершуючи розгляд проблеми типологізації політичного лідерства, слід нагадати положення Вебера про те, що типів лідерства в чистому вигляді немає. Вивчення різноманітних методик типології політичного лідерства виявило взаємопереплетеність типів. Це потребує застосування під час їх дослідження конкретно-історичних підходів. Однак і на цій основі неможливо знайти остаточних відповідей на безліч питань, пов'язаних з типологією політичного лідерства, із сутністю, функціями й тенденціями його розвитку, з пріоритетністю певних типів. Це зумовлюється тим, що з одного боку, лідерство є творчим процесом і кожен лідер виступає творцем власного стилю, власної політичної програми і шляхів здійснення її, а з іншого — лідерство значною мірою залежить від рівня розвитку суспільства, його типу і політичного устрою, політичного режиму, рівня розвитку політичної культури і свідомості мас, від історичних і національних традицій та від інших чинників.

Серед сучасних політологів немає єдиної позиції щодо пріоритетності певного типу лідерства в умовах сучасного світу. Одні, як, наприклад американський учений Д. Белл, вважають, що умови сучасного технотронного, інформаційного, постіндустріального демократичного суспільства вимагають лідерів демократичного типу, лідерів-професіоналів, меритократів. А інші небезпідставно роблять висновок, що нинішня доба — це доба харизматичного лідерства. На думку багатьох фахівців, саме харизматичний лідер здатний вивести сучасну цивілізацію з кризового стану, подолати наступ бюрократизації й масовизації суспільних відносин, суспільну «атомізацію», відчуженість мас від політики й держави.

Політичний лідер у будь-якому суспільстві покликаний виконувати певні функції, а саме: об'єднувати суспільство навколо загальних цілей; згуртовувати маси на реалізацію компетентних політичних рішень; створити в суспільстві злагоду, консенсус, взаєморозуміння.

Отже, проблема політичного лідерства складна, багатогранна й багатовимірна. Тільки застосування комплексу різних методів дослідження дає змогу охопити всі грані політичного лідерства.

Історію людства визначає не випадок, а рішення, які приймають люди

ДуайтД. Ейзеихауер

В усі часи, а в сучасному суспільстві особливо, політика здійснює важливий, часто навіть визначальний вплив на життя як окремих людей, так і цілих народів. Як зазначав ще в 5 ст.. до н.е. найвизначніший мислитель античності Аристотель, своїм корінням політика сягає в суть людини, як соціальної істоти, яка спроможна на повноцінне життя лише в колективі. Проблема побудови правової, демократичної держави ставить перед українським суспільством та його політичними лідерами нові завдання та вимоги, серед яких встановлення розгорнутого діалогу між владою і кожним членом суспільства, налагодження зворотнього зв'язку держави і громадян. Надзвичайно гостро стоїть сьогодні питання відповідності діючих політиків тим вимогам, які перед ними ставляться.В останній час особливо виріс інтерес широкого загалу до особистостей, які стоять біля керма влади. Незадоволення тим перебігом і розвитком політичних і соціальних перетворень, які існують сьогодні в українській державі, все більше людей замислюються над тим, як обрати того лідера, який зміг би покращити стан справ у суспільстві, краще виконувати повноваження, які на нього покладаються. Все це значно підвищує інтерес серед широких верств населення до феномена політичного лідерства, який ми розглянемо крізь призму психологічних аспектів.

У політичній науці існує усталена думка про те, що політичний лідер для того, щоб здобути та утримувати владу (в чому полягає основна мета діяльності кожного політика), має два шляхи: захопити її відверто насильницькими діями та встановити свою диктатуру, або ж перемагати у вибочих перегонах. Якщо перший шлях до влади характерний для тоталітарного суспільства, то вибори -ознака демократичного режиму правління, адже у виборчому процесі зазвичай бере участь певна кількість різноманітних, ідеологічно різних політичних сил. А тому перемога на виборах певного політичного лідера зумовлена багатьма чинниками - підтримкою серед населення, його авторитетом серед виборців, популярністю серед широкого загалу тощо. Отже, чим більше політик відомий, тим більше зростають його шанси перемогти на виборах. Саме тому важливою метою кожного політичного лідера є якнайкраще представлення та популяризація себе і/або своєї партії в очах громадськості. З цією метою застосовується такий інструмент паблік рилейшинз як іміджмейкинг. Використання іміджмейкингу у битвах за виборців дає змогу не лише приховати певні вади політиків, представити їх в якнайкращому світлі, але й переконати потенційних виборців, що в конкурентів вад настільки багато, що власні видаються дрібницями. Фахівці вважають, що в іміджі політика найважливішими є такі характеристики: індивідуально - особистісні риси -винятковість, впевненість в собі, сила; соціальні риси - турбота про людей, знання їхніх проблем, прагнення покращувати життя; особистісно енергетичні риси - ентузіазм, бадьорість, оптимізм; соціально - енергетичні риси: вміння впливати на людей, рішучість, енергія, воля, наполегливість; соціально - моральні риси високі моральні якості, відповідність суспільному ідеалу.

Для того, щоб з'ясувати фактори, які впливають на формування образу політиків у свідомості населення, зрозуміти суспільні настрої та преференції, виявити особливості сприйняття іміджів сучасних політичних лідерів у суспільстві, протягом лютого - березня 2006 року було проведено опитування 173 студентів чотирьох київських університетів (Київського національного університету імені Тараса Шевченка, Інституту міжнародних відносин, Університету «Україна» та Київського національного університету культури та мистецтв). Процедура здійснення опитування передбачала виокремлення позитивних і негативних (на думку експертів) рис характеру провідних українських політиків шляхом відповіді на відкриті запитання анкети. Отже, респонденти не обмежувалися у переліку рис характеру політичних лідерів, а обробка анкет здійснювалася методом контент - аналізу.

У результаті проведеного дослідження нами було отримано такий портрет - уявлення студентів про реальних політиків. Щодо зовнішніх характеристик, то мало хто з них відзначається приємною зовнішністю. Вони мають середній рівень інтелектуально - ділових якостей, дуже часто є голослівними, неправдивими, недосвідченими. Студенти звертали також увагу на такі негативні риси, як лицемірство, несамостійність, кон'юнктурність, непослідовність, однобічність поглядів. За своїм характером політичні лідери відносно безвідповідальні і пасивні. У морально - етичному плані реальні політики уявляються лицемірами, егоїстами, нечесними людьми. Така риса, як патріотизм, на думку студентів, реальним політичним лідерам майже не притаманна.

Ідеальний лідер уявляється студентами таким. Стать політичного лідера, на думку респондентів, не має важливого значення. Однак, студенти згаданих київських університетів приділили значну увагу зовнішності політика. Безумовно, всім подобається приваблива зовнішність, цю рису відмітили як чоловіки, так і жінки. Ідеальний політичний лідер - це, в першу чергу, спокійна, врівноважена, харизматична людина, яка володіє такими якостями, як розум, чесність, рішучість. Тобто, на думку студентів, в структурі образу ідельного політика дуже важливими є його особистісні риси. Зокрема, опитувані студенти відмітили необхідність таких якостей в структурі іміджу, як чесність, душевність, надійність, відкритість, розважливість, поміркованість, надійність. Безумовно, ідеальний політичний лідер повинен володіти високими лідерськими якостями, мати хороші комунікативні навички та бути гарним оратором. Це чоловік або жінка, які мають високий рівень освіченості, здібності до керівництва, досвідчені, проводять послідовну політичну діяльність, активні і цілеспрямовані. Політичний лідер повинен бути також енергійним, відповідальним та відносно активним. Щодо моральноетичних характеристик, то ідеальний лідер, на думку студентів, є альтруїстом, чесною, доброю, душевною людиною, гарним сім'янном та патріотом. Слід також відмітити, що респонденти були найбільш одностайні в думці про необхідність для лідера таких якостей, як врівноваженість, розум, рішучість, розважливість, комунікабельність, наполегливість, твердий характер і найменше сходилися в уявленні про морально - етичні характеристики останнього. Отож, першим і, мабуть, найважливішим фактором, який впливає на сприйняття іміджу політичного лідера, є його особистість. До складу особистості входять такі характеристики: психофізіологічні: зовнішні дані політичного лідера (привабливість, вік і здоров'я, манера одягатися, жести та міміка); міфо - символічні: наявність чи відсутність харизми; індивідуально -особистісні риси: темперамент; характер; здібності. Другим фактором, який впливає на особливості сприйняття політичного лідера громадськістю, є його діяльність та мотиви участі в політиці. При цьому цінною є не лише політична позиція в цілому, тобто приналежність до тієї чи іншої партії, руху, передвиборча програма та діяльність, а значно важливішим для політичного лідера є демонстрація соціальних, моральних, особистісно - енергетичних, професійних рис свого іміджу (розум, компетентність і професіоналізм, моральні якості) за допомогою грамотної подачі політичної програми та своєї політичної позиції. Оскільки у вітчизняній політичній культурі особистості лідера традиційно відводиться центральне місце, політичний вибір багато в чому персоніфікований.

Спробуємо виокремити найхарактерніші риси, якими необхідно володіти, аби громадськість сприймала політика саме як лідера:

1) відповідальність, яка виявляється, у першу чергу, в нестандартних ситуаціях, котрі потребують нетипових творчих рішень. Такі рішення, як правило, завжди ризиковані і вимагають певних жертв; важливо вміти відповідати за свої результати і прагнути бачити кращі результати у своєї команди;

2) ставлення до громадськості та вміння вибудовувати ефективне діалогове спілкування з нею;

3) динамізм: майстерності лідерства у довгостроковому варіанті можна досягти шляхом постійних інновацій, змін. Лідери - це категорія людей, що рухається вперед швидше за інших. Найголовнішою ознакою, за якою можна виокремити політичного лідера із загалу, є його інноваційність, тобто здатність постійно продукувати нові ідеї (або їх комбінувати і вдосконалювати).

4) особистісні якості: крім вроджених це - досвід, сміливість, впевненість в собі, уміння впливати на інших. У більшості випадків авторитет формується їх діями, здатністю робити кроки, які іншим не під силу.

Безумовно, перелічені якості нерозривно пов'язані між собою і проявляються у лідерів різною мірою.

З точки зору історичного досвіду, нашій країні потрібен харизматичний лідер. Український менталітет такий, що ми досі шкодуємо за сильним лідером, здатним вивести країну з кризи. Окрім того, лідер має бути системним (наявність лідерських якостей, ідеології та команди).

Ще М.Вебер вказував на три вирішальні і обов'язкові якості для лідера, які не втратили своєї актуальності й нині: відданість справі (готовність на самопожертву), почуття відповідальності та окомір (здатність внутрішньо зібрано і спокійно аналізувати реальні обставини, відчувати політичний час) переговори, пошуки консенсусу, створення коаліцій, компроміси та інші методи вирішення конфліктних ситуацій стають важливими в діяльності лідера. Доведено, що лідер, який іде на компроміс раніше, ніж потрібно, втрачає авторитет; а лідер, який іде на компроміс пізніше, ніж треба, втрачає ініціативу. Необхідною і обов'язковою складовою діяльності політичного лідера є власна політична програма, формулювання чітких орієнтирів, формування власної політичної лінії.

Політичний лідер в умовах різних політичних систем.

Проблема політичного лідерства тісно пов'язана з проблемами функціонування політичної системи. Одні науковці розглядають політичне лідерство як один з елементів політичної системи, а інші не виокремлюють лідерів у певну підсистему. М. Дюверже досліджував політичну систему та політичне лідерство як боротьбу за владу між групами й індивідами. Ж. Блондель розглядав лідерство як єдино правильний і єдино можливий спосіб організації політичної влади. Н. Макіавеллі у праці «Державець» досліджував політичне лідерство через досягнення лідерами поставлених цілей. Він стверджував, що успіх політичного лідера легітимізується народом, який очікує від нього позитивних результатів: «Де не існує морального суду, судять за результатами». М. Вебер чітко структуризував лідерство через виокремлення типів і стилів.

Політичне лідерство залежно від умов навколишнього середовища, у якому воно існує, проявляється по-різному. Так, відмінною буде діяльність політичного лідера в закритому та відкритому суспільстві, за різних політичних режимів, у суспільствах різного рівня економічного розвитку.

Предметом нашого зацікавлення є взаємодія політичного лідерства та політичної системи в комплексі, позаяк, досліджуючи політичне лідерство, сучасні вчені, на нашу думку, звертаються переважно до окремого аспекту чи етапу політичного лідерства або намагаються зосередити увагу на певних особливостях політичної системи, не враховуючи інші. Наприклад, політична система, що позитивно себе зарекомендувала в таких державах, як Німеччина, США, Велика Британія, необов'язково ефективно працюватиме в країнах перехідної демократії. Основними причинами цього є відмінність політичної культури, ментальності та політичної традиції, що викристалізовувалися протягом багатьох сторіч. За тривалий час існування політичних систем цих держав лідери напрацювали весь спектр законів, норм поведінки та правил гри, створено інститути, які ефективно взаємодіють між собою. А в країнах перехідної демократії відбуваються часті зміни законів, іноді немає механізмів упровадження окремих законів, є суперечності між законами та підзаконними актами, не сформовані принципи політичної культури. Саме тому в процесі формування політичної системи у країнах перехідної демократії можливим є упровадження лише окремих елементів, які вже продемонстрували свою ефективність.

Детермінуючи політичну систему як чітко структуровану одиницю, у сучасній політичній науці виокремлюють чотири основні групи її складових елементів: політичні інститути; політичні відносини; політичні норми; політичну свідомість і політичну культуру [1]. Розгляньмо кожен з елементів політичної системи та його взаємодію з лідером.

Політичні інститути є сформованими одиницями політичної системи й очолює кожен із них політичний лідер. Усі інститути політичної системи є взаємопов'язаними, тому й діяльність кожного з їхніх лідерів має бути спрямована на співпрацю всередині політичної системи. Формування стабільних комунікативних зв'язків усередині системи і поза нею є одним із пріоритетних завдань кожного лідера. Комунікативні зв'язки політичних лідерів більшості інститутів політичної системи України потребують значного вдосконалення. Однією з основних причин цього можемо вважати низький рівень емоційної компетентності політичного лідера: суперечливість у принципах, що декларуються, і тих, які проявляються через дії, недостатній рівень соціальної чутливості, невміння (небажання) ефективно управляти взаємовідносинами всередині політичної системи і поза нею.

Політичні лідери діють у системі згідно з нормами, затвердженими їхніми попередниками або ними самими. Можемо казати, що лідери творять норми, які забезпечують значною мірою захист інтересів окремих груп і не враховують вимог і потреб суспільства загалом. Проте у своїй діяльності вони не можуть керуватися лише формальними нормами та законами. Лідери повинні дотримуватися норм моралі, поводитися згідно зі сформованою політичною культурою. Політична культура об'єднує правила й норми поведінки у всіх владних відносинах, і часто лише за рівнем політичної культури оцінюють рівень розвитку держави чи суспільства.

Розвиток інституту політичного лідерства прямо залежить від розвитку демократії. Таку думку висловив Г. Файф. Він писав: демократичне управління полягає не в тому, що «правлять усі», а в тому, що правлять «найкращі», тобто лідери. Саме лідери представлятимуть інтереси народу в процесі політичної діяльності. Існує незаперечне право «найкращих» на управління політичною системою. Народ прагне обрати найкращих представників, сподіваючись, що майбутні лідери обстоюватимуть їхні інтереси на кожному рівні політичної системи.

У процесі своєї діяльності лідери більшою чи меншою мірою впливають на формування політичної свідомості громадян. Розгляньмо це на прикладі виборчого процесу. Політичні лідери виступають джерелом «достовірної інформації» через промови та заяви, очікуючи на підтримку громадян, яка найповніше і проявляється під час виборів. Громадяни, сподіваючись на реалізацію лідерами обіцянок, віддають свої голоси за того чи іншого кандидата або виявляють байдужість до участі у виборах. Відповідно, якщо сподівання виборців не справдилися, і обрані ними політичні лідери не обстоювали інтересів громадян, то на наступний термін таких лідерів, найімовірніше, не оберуть. Отже, від того, наскільки якісно політичний лідер використовуватиме інструменти впливу, залежатиме його легітимізована політична активність. З другого боку, лідери також піддаються впливу політичної системи та змінюють власну політичну свідомість, підводячи її під стандарти, які існують у цій політичній системі.

У всіх високорозвинених державах у процесі вибору політичного лідера виборці акцентують увагу на програмі дій кандидата. Можемо припустити, що саме це і впливає на розвиток держави, і політичний, і економічний. Обґрунтування очевидне: лідер намагається не тільки сформулювати програму, а й виконати якомога більше її пунктів, бажаючи бути обраним під час наступних виборів; виборці через вибір програми обирають шлях розвитку держави, що є найприйнятнішим для них.

В Україні більшість політичних лідерів не пропонують чіткої програми дій, що базується на конкретній ідеології. Це стає причиною вибору політичних лідерів на основі популістських промов та обіцянок. Виборці здебільшого віддають свої голоси за «обличчя».

Переважна більшість проблем, з якими стикається лідер під час входження у систему, є подібною в усіх державах. Проаналізуємо, як новий лідер, входячи в політичну систему, змінює свою поведінку.

Варіант перший. Входячи в політичну систему, лідер знайомиться та вивчає її діяльність. У цей час лідер потрапляє під вплив оточення, що намагається прямо чи опосередковано нав'язати йому свій спосіб мислення. Спостерігати це можемо у будь-якій державній структурі, де всі повинні «грати за правилами» політичної системи. Нові лідери не можуть їх змінювати, оскільки це порушить увесь ланцюжок відносин у політичній системі. Тобто система не піддається оновленню чи корегуванню. Вибір поведінки за лідером: або «вписатися» в систему, або вийти з неї.

Варіант другий. Лідер, входячи в політичну систему, намагається конкурувати з іншими лідерами, ця конкурентна боротьба виснажує його та оточення. Тож політична система стає вразливою до зовнішніх впливів. І лідер, що має високий рівень професійної компетентності, може значною мірою зреалізувати свої політичні амбіції. Варто зазначити, що таких лідерів більше на місцевих рівнях, аніж на загальнодержавному. Причинами цього є нижчий рівень конкурентної боротьби та можливість оперативнішого прийняття рішень місцевими органами.

Третій варіант стосується політичних лідерів-адміністраторів, яких іще визначають як формальних. На них вибудовується політична система в Україні та світі. Саме адміністратори є на всіх керівних позиціях у політичній системі, кожен із них відповідає за свою ланку, на нього покладають обов'язки, невиконання яких може гальмувати систему загалом. Місія в них цілком визначена та чітка. Адміністратори, виконуючи завдання, не можуть їх обговорювати чи ставити під сумнів, а лише самостійно обирають шляхи та методи виконання. Проте і в цієї групи є ознаки політичного лідерства. Це передусім уміння організовувати людей та процеси загалом, здатність продукувати ідеї щодо виконання завдань; у певних ситуаціях вони можуть переймати функції політичного лідера чи за якихось обставин посідати його місце.

Кожен із цих варіантів поведінки має свої переваги й недоліки і не проявляється в чистому вигляді в політичному середовищі. Зазначимо, що такий поділ зроблено на основі аналізу окремих груп лідерів, і він не враховує усіх проявів поведінки в процесі взаємодії лідера й політичної системи.

Варто розглянути ще один, перспективний, варіант поведінки політичного лідера, запозичений з теорії бізнес-стратегії У Чан Кіма та Р. Моборна [2]. Основним принципом теорії є створення середовища, в якому лідер не має прямих конкурентів, а його діяльність вибудовується на засадах власних правил гри, норм поведінки, цінностей, які не лише не суперечать загальнодержавним нормам, а й сприяють реалізації програм усіх елементів політичної системи, підсилюючи в такий спосіб один одного.

Саме високоморальний політичний лідер, який зможе сформувати навколо себе команду, що поділяє його цінності й принципи, здатен змінювати політичну систему. Це тип резонансного лідера, що передбачає ефективну взаємодію на всіх рівнях і вміле використання влади представником кожного рівня на користь усього суспільства, а не окремої його групи. Влада для такого лідера - не просто статус, можливості, а, в першу чергу, відповідальність. Це новий тип політичного лідерства.

Політична система, що формується після проголошення незалежності України ще не має політичних лідерів нового типу. Лідери з минулої політичної системи лише задекларували зміну своїх політичних поглядів чи прихильність до нових ідей, зокрема ідей демократії.

На політичну арену вийшли лідери-маріонетки, які не мають особливих рис, харизми чи здібностей, проте поставлені певними групами для задоволення їхніх інтересів. Такі «лідери» не приймають самостійно рішення і не можуть діяти без указівки.

Інший тип - це лідери-маніпулятори, що з'являються переважно на політичній арені країн, у яких відбувається становлення демократії. Вони переоцінюють власне «я» у процесі політичної боротьби, намагаються присвоювати собі результати інших суб'єктів політичної системи. Таке дисонансне лідерство призводить до постійного напруження в суспільстві від непередбачуваності поведінки псевдолідерів.

Основною рисою політичного лідера є готовність брати на себе відповідальність; в Україні криза політичного лідера нині - через неготовність чи небажання брати на себе відповідальність. Політологи стверджують, що для цілковитого оновлення української політичної арени, щоб почали працювати лідери з проукраїнськимн поглядами, високоморальною внутрішньою системою цінностей і принципів, політично грамотні та емоційно компетентні, необхідно близько п'ятдесяти років. І суспільство, і політичні лідери мають нести відповідальність за ефективну взаємодію задля прискорення цього процесу.

Етапи входження лідера до інститутів політичної системи.

Процеси взаємодії політичної системи та політичного лідера можна характеризувати, проаналізувавши етапи входження лідера до інститутів політичної системи.

Наміри - це підготовчий етап. Він передбачає діяльність майбутньою лідера, який готується до певної ролі у політиці, здійснює самооцінку здібностей і якостей, необхідних для майбутньої ролі, та співвідносить її з цілями й завданнями системи. Він шукає відповідне середовище прихильників (або формує його сам), що здатне зрозуміти й підтримати його ідеї, розділити цінності й принципи та є готовим до активної діяльності.

Першим етапом у входженні політичного лідера до обраного інституту є ознайомлення із системою, специфікою її організації та діяльності. На цьому етапі політичний лідер обирає для себе майбутню функціональну роль у політичній системі (міністр, депутат, президент). Лідер повинен докладно вивчити всі особливості системи та з'ясувати можливість реалізації своїх політичних амбіцій. Але навіть попри детальну та якісну оцінку політичного інституту лідером вона буде дещо ідеалізованою, поверхневою, оскільки лише в процесі реальної діяльності він зможе оцінити її сильні та слабкі сторони, можливості й загрози, співвіднести свої ресурси та інструменти для досягнення цілей.

Кандидування є другим етапом входження до інституту політичної системи. На цьому етапі лідер оцінює реальних суперників, намагається продемонструвати власні переваги над ними. Результативність цього етапу залежить від зусиль самого лідера, активності його прихильників, а також розуміння суспільно-політичних та економічних потреб.

Третій етап характеризується вступом до політичних інститутів, супроводжується своєрідним «навчанням лідерства». «Процес діяльності під впливом» є найдовшим, оскільки передбачає навчання та формування такого політичного лідера, який може працювати саме в цій політичній системі і саме в цій функціональній ролі. Цей процес є тривалим у часі, тому що політичні лідери, що впливають на нього, намагаються якомога довший період утримувати під своїм впливом нового лідера для забезпечення реалізації власних інтересів (інтересів конкретної групи). Лідери на цьому етапі мають обмежені можливості продемонструвати власну політичну культуру.

Четвертим і основним етапом участі лідера в політичній системі є діяльність з можливістю самому впливати на інших політичних лідерів і систему загалом. Цей етап характеризується найвищим рівнем активності лідера, бажанням реалізувати цілі та завдання, отримати результати. Адже саме результати роботи є однією з умов визначення часових рамок діяльності в системі (за винятком, коли часові рамки чітко регламентовано нормативним документом). На цьому етапі потенціал лідера розкривається найповніше. Часто саме на цьому етапі політична культура й політична свідомість лідера стають об'єктом оцінки системою.

Вихід політичного лідера з політичної системи чи, краще сказати, його відхід од активної діяльності в політичній системі може відбуватися на різних етапах: одразу після входження чи на іншому етапі внаслідок розчарування у ній. Лідер може бути вилучений з політичної системи через конфлікти чи проблеми, які виникли у процесі його діяльності. Якщо лідер завершив власну політичну кар'єру та зійшов з політичної арени у зв'язку з закінченням регламентованого терміну його перебування в системі, то він може виступати як радник-експерт, консультант, не втрачаючи свого статусу політичного лідера, а лише змінюючи функціональну роль.

Лідери постійно керують усіма елементами політичної системи. Зупинка чи збій у роботі будь-якого елементу гальмує цілу систему. У будь-якій системі, зокрема п політичній, елементи ієрархізовані та чітко структуроваиі. Тому лідери кожного з елементів підпорядковані іі обмежені у своїх діях. Тільки злагоджена та консолідована робота всіх елементів політичної системи є запорукою ефективного функціонування цілої системи. Саме в цьому й полягає основна функція політичного лідерства - організація ефективної та безперебійної роботи політичної системи загалом через організацію роботи кожного з її елементів.

Загальнонаціональна система політичного лідерства в Україні перебуває на етапі формування. Зміна змісту та функцій політичного лідерства визначається динамікою суспільних змін і перетворень у країні. Водночас і політичний, і економічний, і соціокультурний розвиток країни значною мірою залежить од побудови такої системи політичного лідерства, яка відповідала б вимогам сучасного суспільства.

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

  1. Дайте визначення поняття «політична еліта».
  2. Що являє собою структура особистості політичного лідера?
  3. Перерахуйте основні функції політичного лідера.
  4. Розкрийте суть типології лідерства за М. Вебером.
  5. Дайте характеристику різним видам лідерства.

ЛІТЕРАТУРА

1. Андреева Г. М. Социальная психология. М.: Изд-во МГУ, 1988.

2. Анцупов А. Я., Шипилов А. И. Конфликтология. М.: ЮНИТИ, 1999.

3. Белов Г. А. Политология: учебное пособие. М.: ЧеРо, 1997.

4. Гришина Н. В. Психология конфликта. СПб.: Питер, 2003.

5.ГозманЛ. Я., Шесшопал Е. Б. Политическая психология. Ростов-на-Дону: Феникс, 1996.

6.Дилигенский Г. Г. Социально-политическая психология. М.: Наука, 1994.
7. Жмыриков А. Н. Психология политического лидерства в современной России. Н. Новгород: Нижегор. гуманит. центр, 2003.

8.Ильин Е. П. Сущность и структура мотива // Психол. журнал. 1995. № 2.

9.Имидж лидера. Психологическое пособие для политиков // Под ред. Е. В. Егоровой -Гантман, 2005.

10. Курс практической психологии, или как научиться работать и добиваться успеха / Сост. Р. Р. Кашапов. Екатеринбург: АРД ЛТД, 1996.

11. Лебедева М. М. Политическое урегулирование конфликтов. М.: Аспект Пресс, 1999.

12. Леонтьев А. Н. Деятельность. Сознание. Личность. М., 1976.

13. Мальцев В. А. Основы политологии: учебник для вузов. М.: ИТРК РСПП, 1998.

14. Полунина Г. В. Политология. Учебное пособие для высших учебных заведений. М.: Акалис, 1998.

15. Политология. Учебник для вузов / Под ред. М. А.Василика М: Юрист, 1990.

16.Почепцов Г. Г. Имиджмейкер. Киев, 2004.

17. Психология лидерства: Хрестоматия / Сост. К. В. Сельченок. Мн.: Хар-вест, 2004.

18. Психология управления: Курс лекций / Л. К. Аверченко, Г. М. Залесов и др. Отв. ред. М. В. Удальцова. Новосибирск: «Сибирское соглашение». М.: ИНФРА-М, 2000.

19. Творогова Н. Д. Психология управления. Лекции. М., 2001.

20. Хекхаузен X, Мотивация и деятельность: в 2-х томах. Т. 1. М., 1986.

21. Шестопал Е. Б: Политическая психология. М., 1996.

22. Якобсон П. М. Психологические проблемы мотивации поведения человека. М., 1969.

© Хмельницький нацiональний унiверситет
29016 Україна м.Хмельницький вул.Iнститутська 11