Хмельницький нацiональний унiверситет 
 Українська діалектологія
Вступ
Програма навчання
Рекомендацiї
Оцiнювання
Глосарій
Лiтература

ТЕМА 5

СИСТЕМА КОНСОНАНТИЗМУ УКРАЇНСЬКОЇ ДІАЛЕКТНОЇ МОВИ

ПИТАННЯ ТЕМИ ТА ОСНОВНІ ТЕРМІНИ

· загальна характеристика систем українського діалектного консонантизму

· порівняльний аналіз приголосних фонем української діалектної мови. губні | б |, | п |, | в |, | ф |, | м |

· передньоязикові проривні /д/, /д'/, /т/, /т'/

· передньоязикові фрикативні |з|, |з'|, |с|, |с'|

· передньоязикові щілинні шиплячі | ж |, | ш |

· передньоязикові африкати | дж |, | ч |, | дз |, | дз’ |, | ц |, | ц’ |

· передньоязикові сонорні | р |, | р’ |, | л |, | л’ |, | н |, | н’ |

· середньоязикова фонема | й |

· задньоязикові |ґ|, |к|, х| та фарингальна фонема |г|

· діалектні фонетичні явища

· Основні терміни теми: система українського діалектного консонантизму, передньоязикові проривні, фрикативні, щілинні шиплячі, африкати, сонорні, середньоязикова фонема, задньоязикові та фарингальна фонема, діалектні фонетичні явища

ІНФОРМАЦІЙНІ МАТЕРІАЛИ ТЕМИ

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА СИСТЕМ УКРАЇНСЬКОГО ДІАЛЕКТНОГО КОНСОНАНТИЗМУ

У консонантизмі, як і в вокалізмі, спостерігаються помітні відмінності між українськими діалектами, що стосуються кількісного складу приголосних фонем, їх навантаженості та частоти вживання в живому мовленні.

У фонологічній системі української діалектної мови виділяються три основні діалектні системи консонантизму: поліська, південно-східна, південно-західна, кожна з яких, характеризуючись певними особливостями, виразно протиставляється одна одній. Причому саме південно-західна система консонантизму з її рядом специфічних ознак найбільшою мірою протиставляється як двом іншим діалектним системам, так і системі консонантизму української літературної мови. Водночас у кожній діалектній системі виділяються ще й окремі підсистеми, кожна з яких має свою специфіку.

Огляд консонантизму української діалектної мови дає можливість зробити певні узагальнення.

В основній масі південно-східних діалектів немає фонеми | ф |, і їх система консонантизму складається з 31 одиниці, внаслідок чого збільшилася навантаженість фонем | х | і |в | кохта, хрукти, бухвет. У багатьох південно-східних діалектах, зокрема лівобережних, немає також дзвінких африкат | дж |, | дз |, | дз' |, що заступилися фонемами | ж |, | з |, | з' |, у зв’язку з чим система консонантизму їх стала складатися лише з 28 фонем. Фонеми /дж/ зовсім немає у дієслівних формах 1-ої особи однини теперішнього часу: ход’у, вод’у. Іноді /дж/ може заступатися /ж/: хожу, сижу, /дз/ → /з/: зеркало, звін, з’обати і навпаки (середньочеркаські говірки): дзвір, дзилізо, дзилений

Більшість поліських діалектів має систему консонантизму, що складається з 30 фонем, оскільки в них також здебільшого немає фонеми /ф/, а фонеми /р/, /р'/ збіглися в одній фонемі /р/ (подвіра, бура). У ряді ж поліських діалектів | ц | і | ц' | теж збіглися в одній фонемі |ц|.

Значними відмінностями характеризується система консонантизму південно-західних діалектів. У всіх них порівняно широко виступають фонеми /ф/, /ґ/, а також дзвінкі африкати /дж , дз , дз'/, які в інших діалектах виявлені слабкіше або ж і зовсім немає їх. У волинсько-подільських говірках і в частині наддністрянських фонеми |р|, |р'| злилися в одній фонемі /р/|, внаслідок чого їхня система консонантизму складається з 31 фонеми. У решті ж південно-західних діалектів кількість приголосних фонем зводиться найчастіше до 32 одиниць, але за якісним складом і особливо за звуковими виявами їх спостерігається чимало відмінностей.

ПОРІВНЯЛЬНИЙ АНАЛІЗ ПРИГОЛОСНИХ ФОНЕМ УКРАЇНСЬКОЇ ДІАЛЕКТНОЇ МОВИ

ГУБНІ| Б |, | П |, | В |, | Ф |, | М |.

В українській літературній мові і в багатьох говорах досить слабко представлена фонема |ф|. Вона виступає лише в словах іншомовного походження (переважно в новіших запозиченнях), а також у деяких звуконаслідувальних словах. В основній масі південно-східних та поліських діалектів фонема |ф| заступається звичайно через [х], [хв]: кохта, тухл'і, хрукти, хвершал, бухвет, хвиртка, хвартух, хвігура, хвайно, хорма та ін. Іноді у поліських поряд існує фартух, фунт, файно.

Відчутно ширше представлена фонема |ф|, у більшості південно-західних діалектів, де вона виступає не лише в словах іншомовного походження (пор.: форма, фокус, фабрика, файний, фарби, фамілія та ін.), а й нерідко заступає собою питому звукосполуку [хв] або іноді фонему [х] (напр.: фатати, фалити, фіст, фіртка, форостина, сфатити; футір.

У деяких крайніх західних говірках, зокрема в надсянських, а частково і в лемківських, можливе, хоч і непослідовне, заступлення [в] через [ф]: кроф, буф (був), жофтий, уфт'ікла, уфкину, уфчитил', фчора, солофій).

Двофонемна сполука „губний + [й] „ охопила всю територію української мови, ставши й літературною нормою: лубйа, пйат', вйазати, мйасо, мйако, памйат'. З українських діалектів вона найширше відома в південно-східних діалектах, а також у поліських, хоч в останніх виступає лише перед наголошеним [а]: пйат', а в ненаголошеній позиції її немає: пети, дебет’, десет', памет’ та ін.).

Після |м| у багатьох українських говорах, зокрема південно-західних, хоч це трапляється також у південно-східних і навіть поліських, виступає часто двофонемна сполука [мн]: мн'асо, памн'ат', полумн'а, мн'а (ім'я), с'імн'а, мн'ати, та ін., а після [б], [в] – [бл'І, [вл'], зокрема в південно-західних діалектах: лубл'а, голубл'ата, здороул'а, беизголоул'а та ін.

Двофонемні сполуки [бл'], [пл'], [вл'], [мл'] стали літературною нормою української мови: робл'ат', л'убл'ат', спл'ат’, л'іпл'ат’, лоул'ат', ломл'ат'. Вони, крім південно-східних діалектів, поширені в поліських діалектах, якщо на закінчення [а] падає наголос (пор. спл'ат' та ін.), а також у ряді південно-західних, зокрема подільських, волинських, більшості карпатських. Щоправда, в багатьох наддністрянських говірках, а також у східнокарпатських, покутсько-буковинських, у частині північнокарпатських і в західній частині західнокарпатських у цих випадках виступають звичайно двофонемні сполуки [бй], [пй], [вй], [мй]: робйат, л'убйат, терпйат, топйат, лоуйат, спйат. За аналогією до форм 3-ої ос. множини ці двофонемні сполуки виступають на місці[бл'], [пл'], [вл'], [мл'] і в 1-ій ос. однини: робйу, л'убйу, терпйу, купйу, стауйу, ломйу, кормйу та ін.

Поширені також асимілятивні перетворення груп губних [бн] > [мн], [вн] > [мн], що відомі переважно в південно-західних діалектах: р'імний, рімн'ати, дамно, здамну, сламно, дрімний, срімний, потрімно.

ПЕРЕДНЬОЯЗИКОВІ ПРОРИВНІ/Д/, /Д'/, /Т/, /Т'/.

Фонеми |д|, |т| у всіх українських діалектах реалізуються у варіантах [д], [т], [д'], [т'], що є основними виявами цих фонем.

Але фонеми |д'|, |т'| у ряді південно-західних діалектів, зокрема в галицько-буковинських говорах, а найпослідовніше в східнокарпатських і покутсько-буковинських говірках, у позиції перед [і], а також в абсолютному кінці слів переходять у задньоязикові [ґ’],[к’]: ґіти –д'іти, ґіука – д'іука, к'іло –т'іло, к'істо –т'істо, ук'ік – ут'ік, к'ітка – т'ітка, ґім – д'ім, г'істати – дістати, ск'іу – стіл, бак'іг –батіг, ґековати –д'аковати, сиґ'ет –сид'ат, к'игнути т'агнути, к'имити т'амити, к'иешко –т'ажко, жик'е жит'а, шч'іск'е –шчас'т'а, попаґе –попад'а, шіс'к' шіст', медвіґ –медвід', посиґ посидь.

Явище переходу [т'] в [к'] є й у значній частині південно-східних говірок (пор. у говірках середньонаддніпрянських і степових: к'істо, к'існо, к'існий та ін.).

У значній частині південно-західних говорів, а також у правобережних південно-східних, фонеми) /д'/, /т'/ у двофонемних сполуках [з'д'], [с'т'] нерідко переходять в африкати [дз'], [ц']: у гн'із'дз'і, роздз'ілити, у гараз'дз'і; чес'ц', мас'ц', тес'ц', с'ц'іна, лис'ц'а.

У наддністрянських говорах фонема | д | у двофонемній сполуці [дц'] може переходити в [й] (напр., складні числівники на -дцять: дванайц'іт’, трийц'ат', дваиц'іт'; молойц'і –молодці, на колойц'і –на колодці та ін.).

У покутсько-буковинських, східно-карпатських, подільських говірках фонема /д/ у цій сполуці внаслідок регресивної асиміляції переходить у [ц']: тринац'ц'іт', дванац'іт', двац'іт'.

У багатьох південно-західних діалектах, а також у ряді південно-східних говірок, зокрема середньонаддніпрянських, і навіть у поліських, у двофонемних сполуках [дл'], [тл'] в окремих словах фонеми |д|, |т| переходять у [г], [к](тл'а –для, навіґл'і –навідлі, кл'ійе –тліє та ін.); подібне спостерігається і в двофонемних сполуках [дн], [дн'], [дм]: Ґн'істро, Ґн'іпро, Ґмитро, на Ґмитра.

ПЕРЕДНЬОЯЗИКОВІ ФРИКАТИВНІ|З|, |З'|, |С|, |С'|.

Фонеми | з |, | с | у всіх українських діалектах реалізуються в основних своїх виявах [з], [с], а також у звукових варіантах [з'], [с']: з'іл' : а, з'іл'а, з'іл'е, с'іно, ос'ін' майже в усіх українських діалектах.

Але у багатьох наддністрянських говірках, а також у деяких суміжних з ними, зокрема в говірках Надсяння, Холмщини і Підляшшя, ці фонеми виявляються часто в дорсально-палатальних звуках з більшим чи меншим відтінком шепелявості [з"], [с"] ([з'ж], [с'ш]); напр.: з'ж'іма, з'жіл'е, з'жвір, с'шіно, с'ш'віт, с'ш'ц'ч'іна, с'ш'міх.

У покутсько-буковинських, східнокарпатських, подільських, зокрема західних, та деяких інших говірках спостерігається ствердіння | с' | у словотвірній частці, що входить до складу окремих займенників і прислівників, а в деяких говорах і в сполучниках; напр.: хтос, щос, ш'ос, когос, сес, йакис, колис, кудас, кобис, абис та ін. Ствердіння | с' |, а також | з' | спостерігається в ряді південно-західних говорів, зокрема в галицько-буковинських, південнокарпатських і західнокарпатських говірках, у звукосполуках [с'к], [з'к], що виступають у прикметникових суфіксах -ский, -зкий та в іменниковому суфіксі -иско; напр.: пол'ска, пан'ска, ниска, слиска, хлописко, кониско, дитиниско, пасовиско.

ПЕРЕДНЬОЯЗИКОВІ ЩІЛИННІ ШИПЛЯЧІ| Ж |, | Ш |.

Літературна українська мова, як і більшість українських говорів, знає лише тверді фонеми |ж|, |ш|, які здебільшого реалізуються в основному своєму вияві [ж], [ш].

Літературній мові і більшості південно-східних діалектів відомі і позиційні варіанти цих фонем – напівм’які [ж’], [ш’]: ш’іс'т', на меж’і, на груш’і, підніж’:а, роздоріж’:а, Заволж’:а, під: аш’: а, подорож’: у, розкіш’:у.

Проте деякі південно-східні говірки, зокрема лівобережні, південнокиївські і північнополтавські, крім того, мають напівм’які шиплячі і в інших випадках перед [а] та в деяких інших позиціях: миш’а, душ’а, ж’ару, біж’ат', леж’ат’, с'піш’ат’, хож'у

Майже нема напівм’яких варіантів фонем | ж |, | ш | у карпатських говірках, де ствердіння шиплячих [ж’], [ш’] спричинило виникнення неможливих у давні часи звукосполук [жы], [шы]:жере, жыла, жыти, шыти, грошы.

У деяких південно-західних говорах, зокрема в східно-карпатських, у ряді покутсько-буковинських і частково в суміжних наддністрянських, навпаки, відомі переважно м’які фонеми | ж |, | ш |: біж’у, мож’у, біж’еиш, мож’еш, біж’ут, мож’ут, нош’у, прош’у, руш’неик, пш’енеш’ней, ш’еибенеик та ін.

М’які шиплячі виступають і в багатьох наддністрянських, частково в середньо черкаських говірках південно-східних діалектів, а також і в волинсько-поліських говірках поліських діалектів, зокрема в тих із них, у яких поширене заступлення [а] після м’яких приголосних і шиплячих через [е], [і]: дирж’ек, міш’ети, ж’еба, ж’ета, ш’епка, ш’інувати, лош’ета.

У ряді південно-західних діалектів, зокрема в говірках польсько-українського пограниччя (в південно-західній частині наддністрянських, говірках Холмщини), спостерігається, хоч і непослідовно, заміщення шиплячих і свистячих: з’еба жаба, с’епка –шапка, сирокий –широкий, псениц’е, врозай, зайворонок –жайворонок та ін. Таке явище фіксується також в окремих південно-східних говірках, зокрема в північно-полтавських.

Перетворення груп [шк], [жк] в [чк], [ч’к] спостерігається в західній частині карпатських говорів, зокрема в: чкола, ч’кола –школа, шкода,ч’кода –шкода, доч’ка –дошка, пр’ачка –пряжка та ін.

ПЕРЕДНЬОЯЗИКОВІ АФРИКАТИ| ДЖ |, | Ч |, | ДЗ |, | ДЗ’ |, | Ц |, | Ц’ |.

У мікросистемі африкат спостерігаються відмінності між українськими діалектами. Вони торкаються як частоти вживання окремих африкат, так і їхньої звукової якості.

Для більшості південно-східних діалектів характерне порівняно обмежене вживання африкат | дж |, | дз |. Так, фонеми | дж | майже зовсім немає у дієслівних формах 1-ої ос. Однини теперішнього часу типу ходжу, воджу, які дуже часто приймають форму ход’у, вод’у. У середньонаддніпрянських, слобожанських, херсонських говірках вона може заступатися фонемою | ж |: хожу, сижу, дрож’і, бджола, жерело, жміл’.

Таке ж заступлення спостерігається і при вживанні африкат | дз |, | дз’ |: зеркало, звінок, звін, дзвінкий, з’урчат’, з’обати, кукургуза. У середньочеркаських говірках відбувається спорадична заміна | дз |, | дз’ | на | з |, | з’ |: дзвір, дзилений, дзилізо, дз’абра.

Північне наріччя функціонуванням африкат | дж |, | дз |, | дз’ | здебільшого збігається з українською літературною мовою.

У південно-західних діалектах ці африкати виступають послідовно у дієслівних формах: сиджу, ходжу, що збігається з літературною мовою; у запозичених полонізмах, румунізмах: гаджуґа – молода смерека, джеґ – бруд, годжак – комин, дзер – сироватка, риндза – шлунок молодого ягняти чи теляти, який використовують при виготовленні бринзи; бриндз’анка – діжечка для бринзи, дз’ама – м’ясний відвар, бульйон; дзиґарик – годинник. Одночасно спостерігається ширше використання африкат | дж |, | дз |, | дз’ |, ніж у літературній мові. Зокрема, у карпатських говірках поширені лексеми: саджа, меджа, йіджа, меджи, джуравел’, джаворонок. Часто ці африкати є м’якими: дж’еворонок, дж’ерело, садж’ейут. У галицько-буковинських та волинсько-подільських – дзерно, дзвізда, ходз’айін, хадз’ейство, дз’вір.

Глуха фонема | ч | розрізняється вимовою. Наприклад, у південно-західному наріччі переважає тверда фонема, замість напівпом’якшеної: клоча, буд’яча, ломача, вінича, нічойу, пічу. У ряді південно-східних говірок спостерігається ширше вживання пом’якшеної африкати, н-д, у полтавських говірках: курч’а, волоч’ат’, толоч’ат’, боч’ок, гонч’ар, ч’овен, пч’ола, кач’ка, крич’ат’. Подібне явище простежується і у лівобережно- та правобережнополіських говірках.

Часто фонема | ч | замінюється фонемою | ш | у двофонемній сполуці | чн |: пасішник, помішник, молошний, місяшний, смашний (у пд.-сх.); помошнейе з’іл’:очко, пшенишни (у поліс.); вулишний, сон’яшна, помошник (у пд.-зх.). у середньозакарпатських говірках: ш’:аст’а – щастя, ш’улув’ік – чоловік, ш’:утка – щітка, каш’ка – качка, ш’орний – чорний

Майже послідовне ствердіння | ц' | спостерігається в східнокарпатських говірках у кінці слів у суфіксі -ец: хлопец, купец, вінец, а також перцу, вулеицу; в багатьох наддністрянських, у західній частині подільських і південноволинських говірок: вітрец, вдівец, периц, палиц, швец, хлопца, палца, вівца, телица, пйатнца.

ПЕРЕДНЬОЯЗИКОВІ СОНОРНІ| Р |, | Р’ |, | Л |, | Л’ |, | Н |, | Н’ |.

У більшості північних діалектів та в багатьох південно-західних фонема | р' | злилася з фонемою | р | в одну фонему | р |. Ареал говорів зі стверділим | р' | окреслюється приблизно такою лінією: на сході – Щорс – Чернігів – гирло Прип’яті – Брусилів – Фастів – Звенигородка – Саврань – Первомайськ, на південному заході – Кам’янка-Бузька – Тернопіль – Кам’янець-Подільський – Могилів-Подільський: на північно-західній Чернігівщині: касар, касара, касару; вару, куру, згару, гавару; бура, зара, бурак, граз'; на Житомирщині: порадок, утрох, вару, расно; на західній Волині: бура, расний, прасти, прамо, цара, мора; на Тернопільщині: бура, буран, куру, курат; на східному і південному Поділлі: зора, радно, рабий, горат, мірати, пудвіра; на Львівщині: бурак, говору, куру, ратунок, расний, зора, трох та ін. Причому в ряді наддністрянських говірок у зв’язку із ствердінням | р' | виділилася після нього окрема спеціальна артикуляція у вигляді [й]: прйажа, рйасний, зорйа, бурйа, порйадок, нарйад, морйак та ін. У деяких говірках східного Поділля в цій позиції спорадично виникає [л']: пірл'а, подвірл'а (Вінниччина, Уманщина).

Основна маса південно-східних діалектів щодо розрізнення фонем | р |, | р' | збігається з літературною українською мовою. Проте в ряді їх, зокрема в лівобережних, полтавських і в деяких інших говірках, стикаємося з розширеним уживанням | р'| у кінці складів і слів (базар', сахар', комар', багатир', косар', бондар', цар' та ін.; пір'йа, бур'йан, двер'ми, Хар'кіу та ін ), а також на початку складу, очевидно, як гіперичне явище (р'ама, гр'ад, гр'аниц’а, кватир'а, комор'а, др'укуват', стр'учок, тр'ухлий.

Найпослідовніше давнє розрізнення |р |, |р' | збереглося, мабуть, у карпатських та в східнокарпатських говірках: косар', л'ікар', читвир', типир', упир', цар', вер'х, мер'ва, гір'кий, цер'коу, пер'ший, мор'ква, гр'едка, бур'е, гор'у та ін.

У всіх українських діалектах розрізняються сонорні | л |, | л’ |, | н |, | н’ |, проте між окремими діалектами спостерігаються більші чи менші відмінності як у частоті вживання кожної з цих фонем, так і в їхніх звукових виявах.

У ряді південно-східних діалектів, а також у деяких суміжних із ними поліських (переважно східнополіських) і південно-західних (зокрема східноподільських) фонема |л| реалізується в своєрідному напівм’якому, препалатальному звукові [л·], що характеризується альвеолярною (ясенною), а в деяких (правобережних) говірках заальвеолярною артикуляцією. Найчастіше такий звук виступає в полтавських говірках, де його маємо як перед нелабіалізованими голосними переднього ряду, так і перед усіма голосними заднього ряду: л·, кл·ен, зел·ений, кол·й, бул·й, бул·а, бул·о, мол·око, пл·уг, гол·ова, пужал·но та ін.

Із діалектних позиційних варіантів фонеми | н | можна відзначити вживання в ряді південно-західних говорів, зокрема в карпатських і деяких суміжних з ними, специфічного напіввідкритого заднього носового звука [ŋ], що виступає найчастіше в запозичених словах у позиції перед [к], [г], хоч може зустрічатися й у питомих словёянських словах, напр., у закарпатських говірках: плаŋка, годіŋка, тоŋкий, скл'аŋка, співаŋка, аŋґіна.

У деяких південно-західних говорах, зокрема в північнокарпатських, а також в окремих суміжних з ними говірках (у південній частині наддністрянських та ін.) відбувається заступлення [л] через [в] в абсолютному кінці слів, а також у середині та на початку їх (ореў, стіў, гоўка, гор'іўка, пиўка, мовоко, масўо, ходива, с'півава.

Характерним є заступлення | н' | через | й | у звукосполуці [н'к] у демінутивних формах іменників, прикметників та інфінітивів, що зустрічається в ряді південно-західних говірок (у північнокарпатських, у північній частині західнокарпатських, у південно-західних наддністрянських тощо): ластівойка, сонийко, головойка, малейкий, молодейкий, дрібнейкий, питойкі, спатойки та ін., а також у волинсько-поліських і суміжних говірках: вичоройка, вітрейку, долейку, ластувойка, журбойка, молодейкій, старейкайа.

У частині північнокарпатських говірок звукосполука [нк] може заступатися звукосполукою [н'к]: жін'ка, шин'кар, сукиен'ка, шкл'иен'ка та ін.

Окремо слід сказати про відбиття в різних українських діалектах звукосполук [ри], [ли]. Літературна українська мова і південно-східні діалекти мають звичайно [ри], [ли](кривавий, гриміти, глитати, блищати.

У поліських діалектах також здебільшого виступає звукосполука [ри], [ли], яка, проте, нерідко, зокрема в лівобережнополіських говірках, заступається й [ро], [ло].

Південно-західні діалекти мають двояке відбиття цих звукосполук: 1) у карпатських говорах, а також у східнокарпатських і деяких інших суміжних з ними говірках більш-менш послідовно виступають звукосполуки [ир], [ил], [ыр], [ыл], [ер], [ел], хоч паралельно в багатьох з цих говірок можливі і звукосполуки [ри], [ли], [ры], [лы], [ре], [ле]: кырвавый, гырміти, гылтати, хырбет, былха, блыха (блоха), дрыва, дрива (дрова), слвза, слиза та ін.; 2) у решті південно-західних – [ри] , [ли], [ре], [ле] при спорадичному [ир], [ил], [ер], [ел]: бритва, дрива – дрова, йаблинка, хребет –хрибет, блиха –блоха, слиза –сл'о-за, гриміти, кришити, христити, блискати та ін., хоч і слово криниця в більшості південно-західних діалектів відоме у вигляді: кирниц'а, керниц'е тощо.

СЕРЕДНЬОЯЗИКОВА ФОНЕМА | Й |.

Частота вживання цієї фонеми в українських діалектах не однакова.

В ряді поліських говорів, зокрема в лівобережнополіських відзначимо втрату її після голосного префікса в словах типу пришли, зашли, виду, у формах Н.–З. відм. однини прикметників чол. роду: добри, молоди. Водночас фіксується вживання приставного (протетичного) [й]: йіволга, йулица, йуличка, Йіван та ін. Протетичний [й] часто зустрічається також в окремих словах і в деяких південно-західних діалектах, зокрема в північно-карпатських, наддністрянських: йіскра, йенакше, йиндик, йанґрис тощо.

ЗАДНЬОЯЗИКОВІ |Ґ|, |К|, Х| ТА ФАРИНГАЛЬНА ФОНЕМА |Г|.

Окрему групу приголосних фонем становлять задньоязикові |ґ|, |к|, |х|, які переважно реалізовуються, як у літературній мові: к’іт, бат'к’ів, гор'іх’ів, г’ірше.

Фонема | ґ | не виступає в українській мові в питомих слов’янських словах, де вона здавна заступилася фонемою | г |, а сфера вживання її обмежується переважно запозиченими і звуконаслідувальними словами та похідними від них: ґанок, ґрати, ґвалт, ґандж, ґніт, заґратувати, ґвалтувати, ґанджувати, ґе-ґе-ґе, ґеґати, ґеґекати, ґеґотати, ґеґнути. Проте і в цих словах у ряді південно-східних діалектів спостерігається тенденція до заступлення цих фонем, щоправда, певна кількість слів зберігається з фонемою | ґ |: ґедз', ґул'а, ґн'іт, ґвалт, ґава, джиґун, дзиґа, хуґа та ін.

Поліські діалекти, як і літературна українська мова та більшість південно-східних діалектів, характеризуються обмеженим уживанням фонеми | ґ |, хоч західна частина їх, зокрема волинське-поліські говірки, відзначається дещо більшою частотою вживання цієї фонеми.

Найбільша частота вживання фонеми | ґ | властива південно-західним діалектам. Зміцненню позицій фонеми | ґ | в живому мовленні сприяла значна кількість запозичених слів з інших мов, зокрема польської, німецької, румунської, угорської тощо, до складу яких входить ця фонема, порівняно часте функціонування запозичених слів у повсякденному вжитку (полонізми: варґа, варґатий, ґемба, ґембатий, ґречно, ґречний, ґречн'іст', дзиґар, дзиґарик та ін.; германізми: ґвер, ґраса (глина); мадяризми: ґазда, ґаздин'а, ґаздувати, ґаздован'а, ґаздівство, леґін', леґіник, тенґериц'а; румунізми: ґл'аґ, ґл'аґати, ґл'аґанец', ґл'аґанка, ґелета – калитка, ґелетка, ґирлиґа, балеґа, белеґа, ґрун' – вершина гори).

Фонема | ґ | заступає фонему | к | в питомих слов’янських словах: йаґби, айаґже, лиґати, Велиґден', ґ зимі, ґ н'ому, ґ вам, воґзал, н'іґде, йаґраз та ін.).

В більшості українських діалектів в іменниках І відміни в Д.–М.відм. однини приголосні [г], [к], [х] чергуються з відповідними свистячими [з], [ц], [с]. Проте в окремих говірках, найчастіше в ряді південно-східних степових, таке чергування порушується і у цих говірках нерідко співіснують паралельні форми: на ног’і, на річк’і, у кожух’і, у рук’і, на луг’і; у руц'і, у луз'і та ін.

ДІАЛЕКТНІ ФОНЕТИЧНІ ЯВИЩА

1. АФЕРЕЗА – опускання ненаголошеного голосного при збігу з іншим голосним на межі або всередині слів. Найчастіше аферезі піддається початковий звук [о], який в українській мові є найпоширеніший з усіх голосних на початку слів та морфем. Причому найсприятливіші умови для дії аферези з’являються за прискореного темпу мовлення на межі морфем та в тісніше граматично поєднаних між собою словах, зокрема в сполученнях службових слів (найчастіше прийменників) з повнозначними і в стійких висловах.

Найбільш розвинене воно в поліських діалектах, зокрема в говірках Чернігівської області, північної частини Сумської, північно-східної Полтавської, північної Київщини, Житомирщини, на півночі Рівненської та Волинської областей, що пояснюється меншою поширеністю в них приставних приголосних, пор.: до'чей (до очей), до'днойі (до одної), по'бливат' (пообливати), по'дкидат' (поодкидати), за дно (за одно), все'дно, вс'одно (все одно), не'ддаси (не оддаси), не 'ббивай (не оббивай) та ін. Зрідка зустрічається це явище в наддністрянських, карпатських і подільських говорах південно-західних діалектів, пор.: не'бзиваус'і (не обзивався), 'птираўс'і (обтирався), 'бручка (обручка) та ін.; докола 'бгородили (обгородили), они 'бсудили (обсудили), ми с'а 'дним йабличком надвойе д'ілили.

Часто початкові звуки відпадають у повнозначних словах без впливу службових слів: дІрастуǐте (здрастуйте), куІрудза (кукурудза), Іпок’іǐ (спокій), биеркуІл'оз (туберкульоз), го (його), му (йому).

2. ГІПЕРИЗМИ – явище непослідовного заміщення звуків, уявно правильного у свідомості мовців: дохтір, вівес, одова, мікрохвон, фіст. Гіперизми виникають: 1) як наслідок відштовхування від діалектних, „неправильних” форм найчастіше на діалектних стиках чи в говірках, що є мозаїчними вкрапленнями в середовищі говірок іншої діалектної системи, 2) як наслідок намагання говорити по-літературному за умови неправильного уявлення про структурні ознаки мовної системи. Гіперизми в українській діалектології майже не досліджені, на них стали звертати увагу тільки останнім часом. Так, гіперичне окання виникло на стику ареалів з аканням та без нього: кортопл'а, копуста, бозар, кобоки, корас', холупа, голушка, подорунок, бот'ки, Ондріей, Онту°н, Ноталка, Кот'уша, огроном, окац'ій'а, оптека, окушерка, обрикоса, шчовел', облост', обиркоса, одукат (адвокат), оўтобуз, оутомат; у контактній зоні говірок з уканням простежується за міна на [о]: от'уг, опир, осад'ба, отроба, бо мага; іноді [о] заступається [і] дохтір, гонір, вівес, вітец', міч, міжно, мол'ідший, хворіб, Оніпрій. Відомі також акцентологічні гіперизми, які виникають при контакті з різними говірками: батько, дядько, потім.

3. ВСТАВНІ ГОЛОСНІ [О], [Е]. При збігу приголосних у кінці слів в українській мові розвинулися вставні голосні [о], [е], в уживанні яких між українськими діалектами спостерігаються деякі відмінності. Так, у багатьох південно-західних говорах у слові вогонь виступає не вставний [о], а [е]:оген', воген'; у деяких середньозакарпатських говірках, зокрема в західній частині їх, та в західнозакарпатських у слові вітер маємо вставний [о]: вітор, у ряді говірок у формі род. відм. множини в слові сосна виник не вставний [о], а [е]: сосен та ін.

4. ПРОТЕЗА ([Г], [В], [Й], [Л]).Протетичний [г] особливо широко представлений в ряді південно-західних діалектів, зокрема в подільсько-волинських, а також у волинсько-поліських говірках: гоко, горати, гувечка, гиндик, гикати, гобідати, гос'ін’, горел, гулиц'а, Гол'ка, Гомел'ко, Гантін та ін. Для наддністрянських, надсянських, північної частини східноподільських говірок і для деяких поліських, зокрема лівобережнополіських, властивий протетичний [в]: вос'ін', вочи, вукріп, вутава, ворати та ін. У північно-західній частині наддністрянських говірок і в надсянських говірках виступає протетичний [л]: лотава (отава), локун' (окунь), лопаука (опалка), Л'іл'ко (Ілько) та ін. У ряді ж поліських і південно-західних, як уже відзначалося, поширений приставний [й].

5. ВІДСУТНІСТЬ ПОДВОЄННЯ М’ЯКИХ ПРИГОЛОСНИХ. Для літературної мови і більшості українських діалектів, зокрема південно-східних і поліських, властиве асимілятивне подвоєння м’яких приголосних фонем в іменниках типу зілля, життя, що виникло внаслідок асиміляції [й] до попереднього м’якого приголосного після занепаду слабкого зредукованого [ь] і відоме також під назвою асимілятивного подовження приголосних звуків (пор.: півд.-сх. з'іл:а, нас'ін:а, жит':а, волос:а та ін.; поліськ. з'ел':е, жит':е, знан':е та ін.). Це подвоєння охопило не лише приголосні | д' |, | т' |, | з' |, | с' |, | ц' |, | л' |, | н' |, а й шиплячі | ж |, | ш |, | ч | (пор.: збіж':а, піддаш': а, клоч': а).

У південно-західних діалектах сталося стягнення цих приголосних: шит'а, ткан'а, шмат'а, колос'а, камін'а, груд'а, ріл'а, клоча; жит'е, з'іл'е, віс'іл'е, камін'і, вулос'і. Цим південно-західні діалекти різко протиставляються решті українських діалектів.

6. МЕТАТЕЗА.Метатеза, тобто перестановка звуків (найчастіше приголосних) чи складів, належить до порівняно рідко вживаних явищ. Вона спостерігається в усіх українських діалектах, а окремі метатезовані форми закріпилися і як літературно-нормативні: бондар боднар, ведмідь медвідь, суворий суровий, перевесло повересло, шеретувати решетувати, намисто монисто. У південно-західному наріччі метатеза найбільш поширена: колопн'і – коноплі, вогорити, вугурити – говорити; прокива, прік'ева, покрива – кропива; хпати – пхати, хтур' – тхір, тко – хто, ганавиц'і –нагавиц'і (штани), намастир – монастир, чепериц'а – печериця, рапуз – пазур та ін.

7. АПОКОПА – усічення одного або кількох звуків у кінці слова внаслідок акцентно-фонетичних процесів, що призводять до скорочення слова (Ізаки – зак; Імама – ма; Ізараз – Ізара; Іможе – мо; диеІвис' – диІви; в’ітк’іІл'а – в’ітІк’іл'). Це найбільш поширений різновид діалектного усічення. Це явище простежується також і в окремих говірках південно-західного та північного наріч у кличній формі іменників: Іва, Васи, Мико, Міха, Дми.

8. СИНКОПАвипадіння одного або кількох звуків у середині слова: хІт'іли (хотіли), Іс'одн'і (сьогодні), Імона (можна), ІМус'а (Маруся), Ікае (каже). Найчастіше синкопа простежується при швидкому мовленні, проявляється в усіх укр. говірках.

9. ЕПЕНТЕЗА – поява неетимологічного звука між двома іншими для полегшення переходу між артикуляціями різних звуків: чулуўІjік (чоловік), зоІрjа, расІниǐ, обрІjад, замн'іІтати, мІн'іс'іц' – у південно-західний говірках; Ігоǐстриǐ, тІреǐт'і – у північних говірках.

Майже усім українських говіркам притаманні слова, на зразок: ос'ого, ос'дого, в’іт:иго, в’іт:иво, тамого, тамово, які, крім основи слова, містять додаткові афікси. Тому можна говорити про постфіксальну епентезу, тобто появу звуків або складів у кінці слова.

10. СУБСТИТУЦІЯ – заміщення одного звука іншим. Оскільки староукраїнська мова не мала губного ф, то через невміння його вимовляти його замінювали іншими звуками, що й збереглося до сьогодні, особливо у південно-східному наріччі: кохта, хрукти, хвігура, квартух; Хвекла, Векла, Пилип, Хома. У південно-західному наріччі навпаки: жофтий, фчора, фатати, фіст, фіртка, фалити. Наддіалектними можна вважати такі зразки: Ік’'істо (тісто), Ік’іло (тіло), Ік’иешко (тяжко), Іґ’іўчина (дівчина), з'еба (жаба), сиеІрокиǐ (широкий), м’іс'ачеǐко (місяченько), дІваǐцат' (двадцять).

11. ПАЛАТАЛІЗАЦІЯ– пом’якшення приголосних у певних фонетичних позиціях. Найчастіше палаталізуються шиплячі (ж’еибІрак, лоІш’итка, ч’ес; Ідош’ка, гІруш’а, Імож’ут, н'іІч’о, ч’оботи), фонема /л/ (стр'іІл'ет'і, колиеІда, баІл'он, каІл'ош’і) та фонема /р/ (гонІчар', Іжар'те, вер'х, гр'аІниц'а).

12. ДЕПАЛАТАЛІЗАЦІЯ – втрата м’якості приголосними звуками. Найчастіше вона простежується у покутсько-буковинських, карпатських та подільських говірках: хтос, суІда, Іпанска, ІгалиеІцкиǐ, ўІмиўси, ўбиеІраўсие, кІлоча, Іп’ічу, буІрак, мІрака.

13. АСИМІЛЯЦІЯ – артикуляційне уподібнення приголосних звуків один одному: хл'іп, каска; нат:о, тонч’і, менч’і, чІкода; тІриц'іт', збиеІраjуц:ие; Іпамн'іт' (пам’ять), мІн'ети (м’яти), р'іпІл'ах (реп’ях).

14.ДИСИМІЛЯЦІЯ – розподібнення приголосних у межах слова: Ібонба, транІваǐ, канІпот, кал'іІдор; смашІниǐ, Іпас'ішниǐ.

УЗАГАЛЬНЕННЯ.

Огляд складу консонантизму українських діалектів з урахуванням не лише кількісного складу, а й навантаженості, частоти вживання окремих фонем, дає можливість зробити такі висновки:

1. Найближчими до літературної української мови своєю системою приголосних фонем є південно-східні діалекти.

2. Близькими до південно-східних є північні діалекти, хоча між цими двома системами консонантизму існують відчутні відмінності щодо навантаженості, частотності окремих фонем.

3. Своєрідна система консонантизму властива південно-західним (разом із надсянськими та волинсько-поліськими) говорам.

4. У фонологічній системі української діалектної мови можна розрізняти три основні діалектні системи консонантизму: південно-східну, південно-західну з галицько-буковинською та волинсько-подільською підсистемами, та північну кожна з яких більшою чи меншою мірою виразно протиставляється одна одній, характеризуючись при цьому і наявністю дрібніших варіантів.

Література

1.Бевзенко С.П. Українська діалектологія. – К.: Вища школа, 1980. – 246 с.

2.Бевзенко С.П. Українська діалектологія: Зб. вправ. – К.: Вища школа, 1987. – 127 с.

3.Жилко Ф.Т. Нариси з діалектології української мови. – К., 1966. – 303 с.

4.Матвіяс І.Г. Українська мова і її говори. – К., 1990. – 163 с.

5.Українська мова. Енциклопедія. – Вид. 2-ге, випр. і доп. – К.: Вид-во „Українська енциклопедія” ім. М.П. Бажана, 2004. – 824 с.

Питання для самоконтролю

1. Що таке консонантизм?

2. Які системи консонантизму виділяють у діалектній українській мові?

3. Скільки приголосних фонем притаманні різним системам

4. Дайте загальну характеристику окремим фонемам.

5. Які діалектні явища, пов’язані із фонетичною системою української діалектної мови існують?

6. Що таке синкопа?

7. Що таке апокопа?

8. Що таке метатеза?

9. Що таке палаталізація?

10. Що таке асиміляція?

11. Що таке дисиміляція?

12. Що таке епентеза?

13. Що таке протеза?

14. Які звуки можуть чергуватися?

© Хмельницький нацiональний унiверситет
29016 Україна м.Хмельницький вул.Iнститутська 11