Хмельницький нацiональний унiверситет 
 Українська діалектологія
Вступ
Програма навчання
Рекомендацiї
Оцiнювання
Глосарій
Лiтература

АКАННЯ – нерозрізнення о~а, е~а в ненаголошеній позиції, заміна о, е на звук а. Акання властиве переважно діалектній мові: займає ареал північно-східних говірок середньополіського і північних говірок східнополіського говорів, вкрапленнями – у середньонаддніпрянському і степовому говорах. Зміна о на а відбувається у перед- і післянаголошеній позиціях у різних словоформах після твердих приголосних (золата, добрага, ми косіма). У сусідстві з губними а зазнає різного ступеня лабіалізації (ваорота, паолова), а на межі акаючого й окаючого ареалів співфункціонують різні рефлекси ненаголошених о – а, ао, оа; а – ао, оа, о. Після стверділого р і шиплячих акання спостерігаємо в дієсловах (бєрагті) та іменниках (страла, чаромуха).

АРГО(з фр. жаргон, жебрацтво) – різновид соціального діалекту, штучно створена умовна говірка якої-небудь вузької замкненої соціальної або професійної групи, незрозуміла для сторонніх. Іноді термін вживається у широкому розумінні із тим само значенням, що й жаргон, але здебільшого він використовується у вузькому значенні як мова „соціального дна”, декласованих та антисоціальних елементів. Виникнення арго пов’язане з тим періодом історії мови доби феодалізму, коли існували замкнені корпорації ремісників, бродячих торгівців, жебраків, які з метою самозахисту та відособленості від решти суспільства і збереження своїх професійних таємниць створювали спеціальні мовні коди. Слова відрізнялися звучанням і творенням (висулька – яблуко, дикона – десять, ботняк – буряк, мікрий – малий, кудень – день).

АРЕАЛ – територія, на якій поширене певне діалектне явище.

АРХАЇЗМИ ДІАЛЕКТНІ – це спільнослов’янські (праслов’янські) або спільносхіднослов’янські слова, що збереглися в українських діалектах до наших днів, не ставши при цьому надбанням словникового складу нової української літературної мови; поширені здебільшого у південно-західних та поліських діалектах (вуйко – дядько, материн брат; стрийко – дядько, батьків брат; вивірка – білка)

АРХАЇЧНІ ДІАЛЕКТНІ ЯВИЩАце залишки давніших періодів розвитку мови, втрачені іншими діалектами і літературною мовою (напр., збереження [ы] в карпатських говорах, форми майбутнього часу на зразок: буду ходыў у наддністрянських і деяких інших південно-західних говірках).

АТЛАС ЛІНГВІСТИЧНИЙ, атлас діалектологічний – зібрання лінгвістичних карт, на яких відображено діалектні явища і їх територіальне поширення. Об’єктом картографування може бути поодинокий мовний факт (слово, значення слова, словоформа, фонема, звук, синтаксична структура, словотвірна модель) або мовне явище як цілісність. Зображення здійснюється на бланківках географічних карт за допомогою словесних написань або знаків у вигляді геометричних фігур (кола, трикутника, квадрата та ін.) з різною внутрішньою модифікацією чи поєднання написань і геометричних фігур; поширеними засобами графічного зображення є різні види штрихування, заливка площин та ізоглоси. Картографічні знаки застосовують в одному або в багатьох кольорах; протиставлення кольорів є засобом розрізнення картографованих мовних фактів.

„АТЛАС УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ” (АУМ) – зібрання лінгвістичних карт, на яких відбито поширення явищ української мови на всій території її побутування; загальномовний національний атлас. Виданий у Києві в 3 томах (т. 1 – 1984; т. 2 – 1988; т. 3 у 4 частинах – 2001). Створенню АУМ передували описові праці з української діалектології, у яких зафіксовано основні риси українських діалектів. Метою підготовки АУМ було з’ясування диференціації української діалектної мови, окреслення меж поширення її основних рис, вивчення характеру розвитку в сучасних говірках явищ прото-, давньо- і староукраїнської мови, виявлення діалектної основи літературної мови. АУМ охоплює 2 359 населених пунктів, які репрезентують усі говори в межах України, окремі говірки суміжних територій (Молдови, Румунії, Словаччини, Польщі, Білорусі, Росії) та острівні переселенські говірки колишньої Югославії).

АФЕРЕЗА – усунення збігу голосних, опускання ненаголошеного голосного при збігу з іншим голосним на межі або всередині слів; з’являється за прискореного темпу мовлення на межі морфем, зокрема в сполученнях службових слів (найчастіше прийменників) з повнозначними і в стійких висловах (до'днойі (до одної), по'бливат' (пообливати), не'бзиваус'і (не обзивався) ). Найчастіше аферезі піддається початковий звук [о]. Найбільш розвинене це явище в поліських говірках, що пояснюється меншою поширеністю в них приставних приголосних.

БОЙКІВСЬКИЙ ГОВІР, північнокарпатський говір – один з архаїчних говорів карпатського діалекту південно-західного наріччя; охоплює говірки північних схилів Карпат (Бойківщина) – південних районів Львівської і північно-західних районів Івано-Франківської областей, деякі говірки суміжних районів Закарпатської області; межує на півночі з наддністрянським говором, на сході – з гуцульським говором, на півдні – з закарпатським говором, на сході – з лемківським говором.

ВОКАЛІЗМ ДІАЛЕКТНОЇ МОВИ– це система голосних фонем, які характеризують ту чи іншу говірку на певному етапі її розвитку (напр., південно-східному наріччю властивий шестифонемний як наголошений, так і ненаголошений вокалізм такого складу: |і| – |и| – |е| – |а| – |о| –|у|).

ВОЛИНСЬКИЙ ГОВІРодин із старожитніх говорів волинсько-подільськогодіалектупівденно-західного наріччя. Охоплює південні райони Волинської, Рівненської, Житомирської, а також північні райони Львівської, Тернопільської, Хмельницькоїта Вінницької областей. На півночі межує із середньополіським і західнополіським говорамипівнічного наріччя, на сході – із середньонаддніпрянським говоромпівденно-східного наріччя, на півдні– з наддністрянським і подільським говорами. Південна межа проходить приблизно лінією Белз – Великі Мости – Буськ – Золочів – Збараж – Красилів – Хмільник – Калинівка – Тетіїв, межею його на заходіпереважно є державний кордон із Польщею. У волинському говорі виділяють північноволинські і південноволинські говірки (приблизна межа – по лінії Горохів – Шепетівка – Бердичів), західноволинські і східноволинські говірки (приблизно по течії р. Стир).

ВОЛИНСЬКО-ПОДІЛЬСЬКИЙ ДІАЛЕКТ – один з архаїчних діалектів південно-західного наріччя, поширений на території історичної Волині і Поділля, тобто в південних районах Волинської, Рівненської та Житомирської областей, у північних районах Львівської, Тернопільської, а також у Хмельницькій, Вінницькій, у північних районах Одеської, Миколаївської областей та в західних районах Черкаської й Кіровоградської областей. Тут розрізняють волинській та подільський говори.

ГАЛИЦЬКО-БУКОВИНСЬКИЙ ДІАЛЕКТ – один з архаїчних діалектів південно-західного наріччя, поширений на території історичної Галичини і Буковини, охоплюючи також східну частину Закарпаття, тобто в сучасних Львівській, Івано-Франківській, Чернівецькій областях, на сході Закарпатської області (Рухівський район) та в південно-західній частині Тернопільської області. Тут виділяють наддністрянський, покутсько-буковинський, східнокарпатський, або гуцульський, а також надсянський говори.

ГІПЕРИЗМИ – структурно видозмінена одиниця мови, яка виникла внаслідок зіткнення і пристосування однієї мовної системи до іншої; явище непослідовного заміщення звуків, уявно правильного у свідомості мовців: дохтір, вівес, одова, мікрохвон, фіст. Гіперизми виникають: 1) як наслідок відштовхування від діалектних, „неправильних” форм найчастіше на діалектних стиках чи в говірках, що є мозаїчними вкрапленнями в середовищі говірок іншої діалектної системи, 2) як наслідок намагання говорити літературно за умови неправильного уявлення про структурні ознаки мовної системи. Відомі також акцентологічні гіперизми, які виникають при контакті з різними говірками (батько, дядько, потім).

ГОВІРце група однотипних говірок, споріднених між собою рядом специфічних мовних ознак, якими вони більш-менш відчутно відрізняються від інших груп говірок.

ГОВІРКАце найдрібніша діалектна одиниця, що охоплює мову одного, а іноді й кількох цілком однотипних із мовного погляду населених пунктів, між якими немає будь-яких територіально виражених мовних відмінностей, за винятком чисто індивідуальних особливостей мовлення, викликаних особистими дефектами мовців, а також рівнем освіти, загальної культури, родом заняття певного індивідуума чи певної групи людей. Лише говірка є реальною комунікативною системою, засобом спілкування мешканців, вона протиставляється іншим говіркам набором диференційних ознак на різних рівнях.

ГУЦУЛЬСЬКИЙ ГОВІР (східнокарпатський) – один з архаїчних говорів галицько-буковинського діалекту південно-західного наріччя. Поширений у сxідній частині Закарпаття (Рахівський район), західній частині Чернівецької області (Вижницький, Путильський райони), південно-західних районах Івано-Франківської області (Верховинський, Коломийський, Косівський і Надвірнянський райони), у північних районах Сучавської області Румунії. Гуцульський говір межує на заході із закарпатським, на півночі – з бойківським і наддністрянським, на сxоді – з покутсько-буковинським говорами, на півдні – з північнорумунськими говірками. Західну межу окреслює Карпатський хребет, північно-східна збігається з давньою межею Перемиської землі; східна – невиразна і засвідчує тісний зв’язок гуцульського говору з покутсько-буковинським говором. Ядро утворюють говірки верхів’їв річок Прут, Черемош, Пугала. Територіально говір накладається на етнографічний район – Гуцульщину, співвідносний з етнографічною групою українців – гуцулами.

ДАВНІДІАЛЕКТИ(старожитні, основні) – діалекти, що функціонують на територіях давнього заселення українського народу. Виникнення й оформлення їх сягає переважно феодальної епохи. До них належать поліські діалекти і переважна більшість південно-західних та середньонаддніпрянські говірки південнол-східног наріччя. У давніх діалектах зберігаються архаїчні мовні явища, які давно вже втрачені іншими діалектами і не стали надбанням нової української літературної мови. Так, у фонетиці найархаїчнішими є поліські діалекти і карпатські говори південно-західного наріччя, у граматиці найбільше архаїчних явищ спостерігається в південно-західних діалектах, а в лексиці – в поліських і південно-західних діалектах, причому з останніх найбільше лексичних архаїзмів знаходимо в карпатських говорах.

ДВОЇНА – граматична категорія числа, вживана для позначення двох осіб або парних предметів. Була відома ще в індоєвропейській прамові, від якої успадкована спільнослов’янською, а від неї – усіма слов’янськими мовами; тепер зберігається лише в окремих діалектах (дві нозі, дві відрі).

ДИФЕРЕНЦІЙНІ ДІАЛЕКТНІ ЯВИЩА – явища, які вирізняють один діалект із-поміж інших (наприклад, дифтонги поліських діалектів, форми минулого часу ходив-ем, ходив-ес' південно-західних діалектів тощо).

ДИФТОНГИ– це поєднання двох голосних звуків в одному складі. Залежно від того, який із компонентів дифтонга є його вершиною (сильнішим елементом), серед дифтонгів розрізняють висхідні з вершиною на другому елементі та спадні із сильнішим першим елементом ([уо], [уе], [уи], [іе]): куон', снуип, ліес та ін.).

ДІАЛЕКТ(грец. διάλεκτος – наріччя, говір) – 1) це різновид національної мови, якому властива відносна структурна близькість і який є засобом спілкування людей, об’єднаних спільністю території, а також елементів матеріальної і духовної культури, історико-культурних традицій, самосвідомості; 2) це група споріднених говорів, що характеризуються системою спільних ознак, якими ця група виразно відрізняється від іншої групи говорів. У ХІХ ст. К. Михальчук запропонував багатоступінчатий діалектний поділ: наріччя – піднаріччя — різноріччя – говір, у якому сучасному поняттю діалект відповідали поняття піднаріччя та різноріччя.

ДІАЛЕКТИЗМ – позанормативний елемент літературної мови, що має виражену діалектну віднесеність. Це поняття формується разом із виробленням та усталенням норм літературної мови. На початковому етапі розвитку нової української літературної мови використання діалектних одиниць зумовлювалося мовним досвідом письменника, тому оцінка діалектизму у писемних творах XVIII–XIX ст. можлива лише у контексті конкретних тогочасних норм літературно мови.

ДІАЛЕКТНА КАРТОТЕКАІнституту української мови НАН України – картотека, створена на основі записів говірок за різними питальниками у населених пунктах України та в етнічно українських селах, що перебувають на території інших держав. Формування її почалося зі збирання матеріалу до „Атласу української мови” у 1948 році. Зберігається у відділі діалектології інституту. Містить картотеку – понад 1,5 млн. карток. Картотека поповнюється також за рахунок розписування етнографічних описів, регіональних лексикологічних та лексикографічних праць (опублікованих та рукописних), творів худож. літератури, в яких використано діалектизми.

ДІАЛЕКТНА МОВА – сукупність усіх наріч, одна з двох основих форм (поряд із літературною мовою) існування національної мови.

ДІАЛЕКТНИЙ СЛОВНИКсловник, у якому подана лексика територіальних діалектів, її значення і слововживання. Діалектні словники поділяються на тематичні і загальні:тематичні репрезентують лексику однієї тематичної групи (напр.: Тищенко Т. Лексика бджільництва Східного Поділля. – Умань : РВЦ „Софія”, 2008. – 88 с.), азагальні об’єднують лексику безвідносно до її тематичного поділу (напр.: Гуцульські говірки. Короткий словник. Відповідальний редактор Я. Закревська. – Львів, 1997. – 232 с.). Діалектні словники охоплюють лексику, яка відсутня у словниках літературної мови або в діалектній мові має відмінності у морфемній будові, значенні.

ДІАЛЕКТНІ НОВОТВОРИ – це явища, що виникли на власне діалектному ґрунті (напр., ствердіння [р'] у поліських і в ряді південно-західних діалектів (расний, бурак); форми орудного відмінка однини іменників жіночого роду в південно-західних діалектах (руком, з мамом); усічені дієслівні форми на зразок зна, пита в південно-східних діалектах та ін.) або з’явилися внаслідок запозичення окремих мовних одиниць (напр., у говірках Поділля полонізми: п’єц – піч, пляцок – корж).

ДІАЛЕКТОЛОГІЧНА КОМІСІЯ ВУАНоб’єднання мовознавців, науковий підрозділ Історико-філологічної секції ВУАН. Утворена у 1928 р., працювала під керівництвом Агатангела Кримського. Члени комісії вивчали проблеми діалектної диференціації української мови, підготували ряд питальників, понад 10 анкет і порадників дослідникам для масового обстеження говірок, здійснили експедиції і опублікували описи окремих говірок. Діалектологічна комісія ВУАН мала свій друкований орган –„Український діалектологічний збірник”. У 30-х рр. ХХ ст. багато її членів було репресовано. Внаслідок реорганізації вона була об’єднана з іншими комісіями у межах новоутвореного Інституту мовознавства.

ДІАЛЕКТОЛОГІЧНИЙ БЮЛЛЕТЕНЬ– науковий щорічник Інституту мовознавства ім. О.О.Потебні АН УРСР. Виходив у 1949–1962 рр. (9випусків).

ДІАЛЕКТОЛОГІЯ (від грец. διάλεκτος – наріччя, говір і λόγος – слово, вчення) – розділ мовознавства, що вивчає діалектну мову, її просторову варіативність і територіальну диференціацію, історію формування мовно-територіальних утворень та окремих мовних явищ, співвідношення і взаємодію з іншими формами існування мови етносу – літературною, просторіччям, соціальними діалектами.

ЕПЕНТЕЗА– поява неетимологічного звука між двома іншими для полегшення переходу між артикуляціями різних звуківУ говорах поширена епентеза л після ствердіння б, в, п у позиції перед а: жаблячий, здоровля, риплях; після м у таких випадках виступає н: мнясо, памнять. В іншомовних словах, щоб запобігати збігові голосних, часто вживається в, й: радіво, радійо, каравул, тіятер, фіялка тощо.

ЖАРГОН (з фр. пташина мова, цвірінькання) – це набір специфічних слів і висловів, які переважно мають відповідники в літературній мові. Вони виникли як наслідок намагання окремих суспільних груп у силу якихось причин відокремитися в мовному відношенні від навколишнього суспільства. Жаргон відрізняється від загальновживаної мови використанням експресивно забарвленої лексики, має відкритий характер (на відміну від арго) і виникає серед порівняно великих мас населення (тут здебільшого існуючим словам надається інше значення: коза – зразок, хвіст – академзаборгованість, бігунок – направлення, шурупати – розуміти, гаврик).

ЖЕЛЕХІВКА – український фонетичний правопис у Західній Україні в останній чверті ХІХ ст., який створив Є. Желехівський для власного „Малорусько-німецького словаря” (1886). Особливості цього правопису були зумовлені діалектними рисами галицьких говірок: напр., згідно в іменниках середнього роду не відбувалося подовження приголосних і писалося закінчення є (зїлє, житє, знанє), прикметникові суфікси -ський, -цький не пом’якшувалися (українский, нїмецкий), частка -ся писалася окремо від дієслова (учить ся, являє ся), як і допоміжні дієслова му, меш, ме від інфінітивів у формах майбутнього часу недоконаного виду (робити ме, ходити меш) тощо. Желехівка була затверджена австрійським урядом для офіційного вжитку в шкільному навчанні і використовувалася в Західній Україні аж до 1922 р., а деякі твори друкувалися нею і пізніше.

ЗАГАЛЬНОНАРОДНА НАЦІОНАЛЬНА МОВА це поєднання діалектної і літературної мови в її писемній та усній формі.

ЗАКАРПАТСЬКИЙ ГОВІР (середньозакарпатський говір, підкарпатський говір, південнокарпатський) – один з архаїчних говорів карпатського діалекту південно-західного наріччя. Поширений у долинах південних Карпат і правого берега р.Тиси. Найбільше носії проживаєу межах Закарпатської області на захід від р.Шопурки та нижньої течії р.Кісви (Рахівський район) до кордону зі Словаччиною, а далі –у межах Східнословацького краю Словаччини до р.Ціроки. Говірки функціонують у деяких українських селах Румунії –у долинах річок Вишави та Руськови. На сході межує з гуцульським говором, на півночі– з бойківським говором, на заході– з лемківським говором, на півдні– з румунською, угорською та словацькою мовами.

ЗАХІДНОПОЛІСЬКИЙ ДІАЛЕКТ (волинсько-поліський) – один із старожитніх говорів північного наріччя. Охоплює територію майже всієї Волинської і південно-західних районів Рівненської областей, а також Берестейщини і Пінщини в Білорусі. До нього тісно прилягають надбузькополіські говірки (відомі в науці під назвою підляські), що побутують на лівобережжі р. Західний Буг і поширені вздовж нього смугою 40–50 км до р.Нарев. Північна межа з білоруською мовою часом не зовсім чітко виявлена, з численними перехідними українсько-білоруськими говірками; на сході вона проходить з півночі на південь від гирла р.Стир до перетину річкою Горинь держ. кордону України і далі по Горині, а з місця її найбільшого зближення зі Стиром – по цій річці у напрямку на Луцьк; західна межа – приблизно по Західному Бугу, на західному узбережжі якого також наявні окремі українські говірки; південна межа перетинає із заходу на схід населені пункти Володимир-Волинський – Луцьк до межі зі Стиром. Уздовж цієї лінії на північ тягнеться досить широка (місцями до 100 км) смуга перехідних говірок на північноукраїнській основі.

ІДІОМ – 1) загальна, родова назва для позначення різних форм соціального існування мови, що ними користуються різні мовні спільноти, – національної мови, літературної мови, говору та говірки, койне, жаргону, арго, сленгу і т. ін. Уживається тоді, коли ті чи інші видові уточнення, що вказують на відповідний статус мовного утвору, недоцільні, оскільки маються на увазі певні загальні, спільні особливості под. утворів, або тоді, коли такі уточнення неможливі внаслідок проблематичності розмежування певних мовних утворів із різним статусом (напр., той самий мовний утвір при різних підходах нерідко кваліфікують то як діалект певної мови, то вже як окрему національну мову); 2) те саме, що й ідіома.

ІЗОГЛОСА(від грец. ίσος – рівний, однаковий і γλωσσα – мова) – лінія, якою на лінгвістичних картах позначають межі поширення певного мовного явища (фонетичного – ізофона, морфологічного – ізоморфа, лексичного – ізолекса та ін.). Ізоглосиможуть окреслювати невеликі ареали або виділяти великі одиниці діалектного членування. Переплетіння ізоглос називаються пасмами. Пасма ізоглос виділяють певні масиви однорідних говірок, тобто певні діалекти.

ІКАННЯ – вимова в більшості українських говорів звука [і] на місці голосних неверхнього піднесення. Велика поширеність звука [і] у південноукраїнських говорах різко протиставляє їх північним, де цей звук функціонально менш навантажений, будучи в ряді говірок лише продовженням давнього *і. [і]<ь функціонує у південноукраїнських, а також під наголосом у західнополіських говірках; [і]<*о, *е виступає у всіх південно-східних та, за незначним винятком, у південно-західних говорах.

ІННОВАЦІЇ ДІАЛЕКТНІ найбільший шар діалектної лексики українських говорів, що виникли в свій час на ґрунті окремих говорів і через своє вузько локальне поширення виявилися поза словником української літературної мови. Вони мають кілька різновидів, найважливішими з яких є власне лексичні, тобто власне діалектні утворення від інших, ніж у літературній мові, коренів за існуючими в мові і в діалектах словотвірними моделями, лексико-словотвірні, лексико-семантичні тощо.

ІНТЕГРАЦІЙНІДІАЛЕКТНІЯВИЩАявища, які об’єднують кілька діалектів на основі спільних рис (напр., твердість [р] – у поліських і багатьох південно-західних діалектах; форми інфінітива на -т' – у південно-східних і поліських діалектах).

ІСТОРИЧНАДІАЛЕКТОЛОГІЯ(діахронна) – вивчає розвиток діалектної мови і місцевих діалектів протягом усіх історичних періодів. Джерелами історичної діалектології є описова діалектологія та лінгвістичні атласи різних типів, писемні пам’ятки, дані ономастикону, свідчення споріднених мов.

ЙОТАЦІЯ – поява звука й перед голосним на початку слова або між голосними. Протетичний та епентетичний й часто простежується у південно-західних говірках української мови (їндик, радійо).

КАРПАТСЬКИЙ ДІАЛЕКТ – один з архаїчних діалектів південно-західного наріччя, поширений на території Закарпатської області, півдні Львівської, південно-західній частині Івано-Франківської (переважно Калузький район) області та в північних районах Східнословацького краю Словаччини і прилеглих до них районах Польщі (так звана Лемківщина). У карпатському діалекті виокремлюють північнокарпатський, або бойківський, середньозакарпатський, західнокарпатський, або лемківський говори.

КОНСОНАНТИЗМ ДІАЛЕКТНОЇ МОВИ– це система приголосних фонем, які характеризують ту чи іншу говірку на певному етапі її розвитку (напр., система консонантизму південно-східного наріччя складається з 31 одиниці, оскільки там немає фонеми | ф | ).

ЛЕКСИКО-АКЦЕНТОЛОГІЧНІДІАЛЕКТИЗМИ – лексеми, що відрізняються наголошуванням того ж самого слова в різних діалектах (напр., голубці – голубці).

ЛЕКСИКО-СЕМАНТИЧНІ ДІАЛЕКТИЗМИ – слова однієї етимології, що в різних діалектах тієї ж самої мови звучать однаково, але мають різне значення; пор. південно-західне гостинець – „великий битий шлях” і літературне та південно-східне гостинець – „подарунок”; середньозакарпатське плаття – „одяг взагалі” і літературне плаття – „різновид верхнього жіночого одягу”; середньозакарпатське копати – „сапати” (мотикою – вид сапи) і літературне копати – „копати лопатою”.

ЛЕКСИКО-СЛОВОТВІРНІ ДІАЛЕКТИЗМИ – це слова, що при спільній кореневій морфемі відрізняється словотвірними афіксами або порядком компонентів (напр., у карпатських говірка ворожиля – ворожка, кошар – кошик; у поліських: городнє – городина, овочі, зятюхно – зять, заправа – приправа; у подільських: половинь – полум’я, звидинюки – зведенята, дригуніти – дрижати, лежма – лежачи, наразу – зразу).

ЛЕКСИКО-ФОНЕТИЧНІ ДІАЛЕКТИЗМИ – слова-діалектизми, які розрізняються в діалектах особливостями звукового складу, спричиненими несистемними, нерегулярними фонетичними явищами, що мають індивідуальний, лексикалізований характер (напр., у правобережнополіських говорах: зацмінь – жасмін, скогліть – скиглити, квашоля – квасоля).

ЛЕМКІВСЬКИЙ ГОВІР, західнокарпатський говір – один з архаїчних говорів карпатськоко діалекту. Поширений на крайньому заході українського етномовного ареалу у ахідних районах Закарпатської області. Утворився у XIV–XVI ст. внаслідок переселення людейіз Надсяння (Сяноцької і Перемиської земель). На сході межує з бойківським говоромі закарпатським говором, на півдні і заході – зі словацькими, на півночі – з польськими говорами. Після другої світової війни значна частина лемків була примусово переселена на південно-західні землі Польщі, у західні та південно-східні області України, що зумовило інтенсивну трансформацію лемківських переселенських говірок у нових діалектних умовах.

ЛІНГВІСТИЧНА ГЕОГРАФІЯрозділ діалектології, який на основі методу картографування мовних явищ вивчає їхнє територіальне поширення. Українська лінгвістична географія починається від перших класифікацій українських говорів і складання діалектологічних карт.

ЛІТЕРАТУРНА МОВАце нормалізована, кодифікована мова, яка, набувши писемної форми, обслуговує найрізноманітніші потреби народу; одна з форм національної мови, що існує поряд з іншими її формами – діалектами, просторіччям, мовою фольклору. Основними ознаками літературної мови є: наддіалектність, унормованість, стильова диференціація, функціонування в усній і писемній формі, поширення на всій території проживання певної нації.

МАКСИМОВИЧІВКА – історико-етимологічний правопис, опрацьований і теоретично обґрунтований М. Максимовичем у передмові до зб. „Малоросійські пісні” (1827), спрямований на те, щоб при збереженні наявної форми слова створити певну можливість передавати на письмі діалектні особливості української мови. У Наддніпрянській Україні вона не прижилася (деякий час нею користувалися П. Лукашевич та П. Куліш), проте здобула багато прихильників у Галичині, на Буковині й Закарпатті.

МЕТАТЕЗА – перестановка звуків (найчастіше приголосних) чи складів. Вона спостерігається в усіх українських діалектах (колопн'і – коноплі, вогорити – говорити, просива – кропива, намастир – монастир), а окремі метатезовані форми закріпилися і як літературно-нормативні: бондар боднар, суворий суровий.

НАГОЛОС ДІАЛЕКТНИЙособливості наголошування в українській діалектній мові порівняно з літературною. Наявність таких особливостей зумовлена, з одного боку, своєрідністю розвитку наголосу в різних говорах української мови, а з другого, зовнішними впливами (напр., наголос на передостанньому складі в західнокарпатських говорах виник під впливом польської мови). Найменше особливостей наголошування спостерігається в південно-східних говорах, найбільше –упівденно-західних.

НАДДІАЛЕКТНІ ЯВИЩА – явища, які виходять за межі власне діалектних явищ і характерні майже для усіх говорів певної мови (напр., усно-розмовні форми орудного відмінка стома, сорокома або сорокма від числівників сто, сорок, вставне [н] у словах мнясо, памнять тощо, відомі майже на всій території поширення української мови).

НАДДНІСТРЯНСЬКИЙ ГОВІРодин з архаїчних говорів галицько-буковинського діалекту південно-західного наріччя. Поширений у верхів’ї р. Дністер (Львівська, Івано-Франківська і Тернопільська області); окремі наддністрянські говірки функціонують на території сучасної Польщі. Значною мірою накладається на історичну територію Східної Галичини; межує на сході з подільським говором, на півдні – з покутсько-буковинським, гуцульськимта бойківським говорами, на заході – з надсянським говором та польськими говірками, на півночі – з волинським говором. Окрема зона наддністрянського говору відома ще як опільський говір.

НАДСЯНСЬКИЙ ГОВІР– один з архаїчних говорів галицько-буковинського діалекту південно-західного наріччя. Поширений переважно по р.Сян та її притоках від р.Стрв’яж на південь аж до р.Танви на північ; на території України невеликою смугою тягнеться на заході Львіввської області. Після 1945 надсянський говір як мовно-територіальне утворення зазнав змін внаслідок значних переселень носіїв діалекту на землі Західної і Північної Польщі та в різні регіони України. У структурі надсянського говору зберігається багато рис, спільних із лемківським, бойківськимтанаддністрянським говорами;тривалий контакт із польською мовою вплинув на формування надсянського говору та на чіткість його зовнішніх меж.

НАЗАЛІЗАЦІЯ – поява носового тембру в деяких звуках унаслідок опускання м’якого піднебіння та одночасного виходу голосу через рот і ніс. У ряді південно-західних говорів української мови, зокрема карпатських і деяких суміжних із ними, вживається специфічний напіввідкритий заднього ряду носовий звук [ή], що виступає найчастіше у позиції перед [к], [ґ] у запозичених словах, хоч іноді трапляється і в питомих слов’янських, напр., у закарпатських говірках: плаήка, аήг’іна.

НАРІЧЧЯнайбільша одиниця територіальної диференціації діалектної мови, що становить сукупність близьких за визначальними рисами діалектів. Структурні особливості говірок, що входять до складу наріччя, виразно диференціюють одне наріччя на тлі інших. В українській діалектній мові виділяються: північне (поліське), південно-східне і південно-західне наріччя. У працях минулого століття побутувало також поняття діалектна група, проте більш логічним є використання терміна наріччя.

НЕПРОТИСТАВНІДІАЛЕКТНІ ЯВИЩА(неспіввідносні) – полягають у відсутності в інших діалектах цієї мови рівноцінного відповідника певному структурному елементу якогось із діалектів (напр.: у північному наріччі гурочник – місце, де ростуть огірки; у південн-західному дзяма – рідка страва, пісний суп, відвар із картоплі).

НОВОСТВОРЕНІ ДІАЛЕКТИ діалекти, які виникли внаслідок порівняно пізніх переселенських рухів української людності і дозаселення новоосвоєних земель. До новостворених українських діалектів належить переважна більшість південно-східних, зокрема слобожанські й степові, а також переселенські говірки на території Росії в Ростовській області, в Краснодарському і Ставропольському краях, на Поволжі, в Сибіру, на Далекому Сході; деякі з південно-західних діалектів, зокрема західнокарпатський, або лемківський, діалект, формування якого відбувалося протягом XVIст. на базі переселенських говірок із Перемиської землі, гуцульські говірки на Закарпатті, занесені сюди українськими переселенцями з північних схилів Карпат протягом XVI–XIXст. Новостворені діалекти бувають однотипні (односистемні) та різнотипні (різносистемні). Однотипні діалекти виникли внаслідок переселення людності на нові землі з однієї більш-менш цілісної з діалектологічного погляду території. Носії цих діалектів, опинившись у нових умовах, зберігають свою давню діалектну основу, на яку й нашаровуються з часом виниклі з різних причин нові діалектні риси, що зрештою приводить до витворення відмінного від свого попередника діалектного типу (напр., лемківські говірки). Різнотипні діалекти виникали внаслідок змішування населення, що прийшло на нові землі з місцевостей, більшою чи меншою мірою діалектно різнотипних, через що вони характеризуються значною кількістю паралелізмів різнодіалектного походження. Залежно від того, як далеко зайшов діалектотворчий процес у цих діалектах, серед них можна розрізняти: а)діалекти з різнодіалектними вкрапленнями в мовну систему новоствореного діалекту, б)діалекти з мозаїчними говірками, що мають різнодіалектне походження. Зрозуміло, що діалекти останнього різновиду належать до найновішої формації і виникнення їх звичайно відбувалося внаслідок переселення окремими громадами, які й осідали разом на нових місцях (напр., степові говірки).

НОРМА В ДІАЛЕКТАХ (мовна) – визначається за тими ж критеріями, що і літературна норма (норма – необхідний атрибут мови на всіх етапах її розвитку, що встановлюється стихійно). Норму в діалектах не опрацьовують науковці-мовознавці, на відміну від норми літературної, і вона не закріплюється кодифікацією (фіксацією, описом) у відповідних словниках, граматиках, довідниках. Вона допускає значну кількість варіантів на різних мовних рівнях, визначаючи при цьому інваріанти як ознаки виділення того чи того говору, відмежування однієї діалектної системи від іншої. Носії тієї чи тієї говірки чітко виділяють усе, що виходить за межі характерних ознак їхньої говірки, тобто є ненормативним із погляду носіїв цієї говірки. Норма в діалектах забезпечує існування певної діалектної структури як цілісної одиниці, оскільки дає змогу уникнути мовного хаосу.

ОКАННЯ – збереження в українських говорах розрізнення [о] : [а] у ненаголошеній позиції на противагу втраті такого розрізнення (заміні ненаголошеного [о] на [а] – аканню або [о] на [у] – уканню): кортопля, Понас, годюка. Таке окання має гіперичний характер, виникає внаслідок відштовхування від діалектних систем із нерозрізненням голосних у ненаголошеній позиції.

ОПИСОВАДІАЛЕКТОЛОГІЯ (синхронна) – займається вивченням місцевих діалектів певної мови в якомусь одному хронологічному зрізі (наприклад, опис певного діалекту за даними якоїсь писемної пам’ятки чи групи пам’яток). Основним джерелом інформації синхронної діалектології є відповіді на діалектологічні програми, питальники, діалектні тексти, а також ті недіалектні тексти (фольклорні, художні), які мають говіркові риси; діалектний матеріал оформляється у вигляді описів структури, лінгвістичних атласів, діалектних словників, зберігається у вигляді текстів, фонозаписів, картотек.

ПАНЬКЕВИЧІВКА – фонетико-етимологічний український правопис, складений 1922 р. І. Панькевичем для шкіл Закарпаття на основі максимовичівки і зафіксований у „Граматиці руського языка” (Мукачів, 1922). Засади правопису враховували місцеві традиції та діалектні особливості фонетики (фонології), зокрема наявність ы: ты, мыло.

ПЕРЕСЕЛЕНСЬКІ ГОВІРКИ – це говірки, що перебувають в ізоляції від основного мовного пласта свого народу, здебільшого загальмовуються в своєму розвитку і зберігають давніші свої риси й одночасно внаслідок безпосередніх міжмовних контактів підпадають під певний вплив тієї мови, що їх оточує (напр., українські переселенські говірки в Чехії, Словаччині, Румунії, Польщі, Канаді, Росії, зокрема на Дону, Кубані, Далекому Сході, Поволжі, в Сибіру, Казахстані, Киргизії тощо.

ПЕРЕХІДНІ ГОВІРКИце говірки, яким властива певна кількість рис обох сусідніх діалектів.

ПИТАЛЬНИК ДІАЛЕКТОЛОГІЧНИЙпрограма, за якою здійснюється збирання діалектних матеріалів. Питальники поділяються на такі, що передбачають запис матеріалу всіх мовних рівнів – фонетики, морфології, словотворення, синтаксису й лексики (напр., „Програма для збирання матеріалів до діалектологічного атласу української мови”/ Б.Ларін, Ф.Жилко, В.Ільїн, П.Лисенко, 1949 р.) або лише якогось одного рівня (напр., „Програма для збирання матеріалів до лексичного атласу української мови” Й.Дзендзелівського(1987) ).

ПІДНАРІЧЧЯ див. Діалект.

ПІВДЕННО-ЗАХІДНЕ НАРІЧЧЯодне з трьох наріч української діалектної мови. Охоплює говори на території південно-західних областей України, а також на суміжних землях Молдови, Румунії, Угорщини, Словаччини, Польщі; говірки південно-західного зразка поширені також у Канаді, США. На півдні й заході межа південно-західного наріччя є одночасно межею із сусідніми мовами; на півночі умовна лінія Володимир-Волинський – Луцьк – Рівне – Новоград-Волинський – Житомир – Фастів відмежовує його від північного наріччя; умовна лінія Фастів – Біла Церква – Ставище – Тальне – Первомайськ – Ананьїв – нижня течія Дністра відмежовує південно-західне наріччя від південно-східного. У ньому виділяють три діалекти: 1) волинсько-подільський, який об’єднує волинський говір і подільський говори, поширені на території історичних Волині й Поділля; 2) галицько-буковинський, що об’єднує наддністрянський, покутсько-буковинський (надпрутський), гуцульський (східнокарпатський), надсянський говори, поширені на території історичних Галичини і Буковини; 3) карпатський, який об’єднує бойківський (північнокарпатський, або північнопідкарпатський), закарпатський (середньозакарпатський, підкарпатський, південнокарпатський), лемківський говори (західнокарпатський).

ПІВДЕННО-СХІДНЕ НАРІЧЧЯодне з трьох наріч української діалектної мови, що охоплює говори південних районів Київської та Сумської областей, усієї території Харківської, Луганської, Донецької, Полтавської, Запорізької, Дніпропетровської, Херсонської, Кіровоградської, Черкаської, Миколаївської та Одеської областей (крім окремих районів чотирьох останніх, говірки яких належать до південно-західного наріччя). Південно-східне наріччі поширене в Криму, а також у суміжних районах Курської, Бєлгородської, Воронезької, Ростовської областей Росії. Говірки південн-східного наріччя разом із говірками північного наріччя функціонують серед українських переселенців на Кубані, у Краснодарському та Ставропольському краях, на Поволжі, Далекому Сході, в Сибіру, Казахстані, на півночі Киргизстану. Північна межа південно-західного наріччя проходить умовною лінією Коростишів – південь Києва – Прилуки – Конотоп – і далі р.Сейму до російської мовної території; на заході – умовною лінією Фастів – Біла Церква – Ставище – Тальне – Первомайськ – Ананьїв. Південно-східне наріччя об’єднує три діалекти: середньонаддніпрянський, слобожанський та степовий,із яких лише перший належить до говорів давньої формації, а два інші – пізнішого утворення.

ПІВНІЧНЕ НАРІЧЧЯ (поліське) – одне з трьох наріч української діалектної мови, поширене в північній частині України. На півночі межує з перехідними українсько-білоруськими говірками Берестейщини і Пінщини, що їх відділяє від південно-західного наріччя білоруської мови умовна лінія, яка проходить від лівобережжя р. Нарева до лівобережжя р. Горині. Північна межа тягнеться від Горині на південний схід приблизно вздовж кордону України. На українському лівобережжі Дніпра вона проходить вздовж кордону між Україною та Росією. Західна межа північного наріччя тягнеться приблизно на 50 км від р. Західний Буг, де поширені надбузько-поліські (підляські) говірки. Південна межа визначається ізоглосними пасмами, які простягаються за умовною лінією: район Влодави (Польща) – Володимир-Волинський – на північ від Луцька – Рівне – на північ від Новограда-Волинського – Житомира – Києва – устя Десни – р.Остер – р.Сейм. Північні говірки поширені в Курській, Бєлгородській та Воронезькій областях Росії.Північне наріччя поділяється на три говори: східнополіський (лівобережнополіський), середньополіський (правобережнополіський) і західнополіський говори (волинсько-поліський).

ПОДІЛЬСЬКИЙ ГОВІРодин із говорів волинсько-подільського діалекту південно-західного наріччя. Поширений у південних районах Хмельницької і Вінницької областей, у південно-західних районах Черкаської, у західних районах Кіровоградської, північно-західних районах Миколаївської областей та у північно-західних районах Одеської області, тобто на території історичного Поділля. Подільський говір неоднорідний: оскільки він межує з іншими говорами південно-західного наріччя (наддністрянським, покутсько-буковинським, волинським) та з говорами південно-східного наріччя (середньонаддніпрянським і степовим), йому властиві ознаки, притаманні обом цим наріччям; проте переважають ті, що характеризують його як говір південно-західного наріччя. За матеріалами Атласу української мови і за даними монографічних досліджень, виділяють західно-, східно-, північно- й південноподільські говірки. Західноподільські говірки мають багато спільного із сусідніми наддністрянськими, північноподільські – з волинськими, південноподільські – з покутсько-буковинськими, східноподільські – із середньонаддніпрянськими та степовими говірками.

ПОКУТСЬКО-БУКОВИНСЬКИЙ ГОВІР(надпрутський) – один із говорів південно-західного наріччя. Поширений в Івано-Франківській (південно-східні райони) і в Чернівецьких областях (за винятком західних районів – Путильського та Вижницького). На заході межує з гуцульським говором, на північному заході і півночі – з наддністрянським говором, на півночі і північному сході – з подільським говором. Складається з двох говіркових масивів – покутських і буковинських (основних) говірок.До буковинських дуже близькі північнобессарабські говірки у сxідних районах Чернівецької області. Покутсько-буковинський говір має ряд спільних рис із сусідніми наддністрянськими, гуцульськими і бойківськими говірками. Найближчий він до наддністрянського говору, що дає підставу визначити його як перехідний між буковинським і наддністрянським, але на основі буковинського. Межі покутсько-буковинського говору, особливо північна і південно-західна, окреслені не досить чітко і становлять смугу, яка охоплює діалектну територію на Лівобережжі Дністра (умовно) від Делятина до Могилева-Подільського і до стику з Румунією та Молдовою.

ПРОТЕЗА– це поява приставних приголосних [Г], [В], [Й], [Л]. на початку літературної форми слова. Протетичний [г] широко представлений у ряді південно-західних діалектів, зокрема в подільсько-волинських, а також у волинсько-поліських говірках: гоко, горати, Гантін. Для наддністрянських, надсянських, північної частини східноподільських говірок і для деяких поліських, зокрема лівобережнополіських, властивий протетичний [в]: восінь, вукріп. У північно-західній частині наддністрянських говірок і в надсянських говірках виступає протетичний [л]: лотава (отава), локунь (окунь). У ряді ж поліських і південно-західних поширений приставний [й]: їндик, їден.

ПРОТИСТАВНІДІАЛЕКТНІ ЯВИЩА (співвідносні) – полягають у наявності в різних діалектах рівноцінних відповідників певним структурним елементам мови (напр., картопля – бульба – крумплі – мандибурка).

РЕГІОНАЛІЗМ – елемент діалектної мови, територія побутування якого обмежується однією чи кількома говірками, рідше – невеликим ареалом. Регіоналізми можуть виникати внаслідок звуження ареалу функціонування діалектного явища, змін зони його побутування у зв’язку з міграцією носіїв говірки, інноваційного розвитку в межах окремої говірки. Властиві всім структурним рівням діалектної мови: фонетичний Р. – зміна [в] > [х] у позиції початку слова, рідше — складу в окремих надсянських, лемків, говірках (нахчить зам. навчить); граматичні Р. – форма давноминулого часу (булі-хмо зробілі), форма орудного відмінка іменника (свекровйов, церковйов) у бойківських говірках; лексичні Р. – бутинар ’лісоруб’ у середньозакарпатській говірці тощо. Пор. Діалектизм.

РЕДУКТИВНА ГОВІРКА – тип діалектної системи, яка зазнала (зазнає) структурних змін внаслідок: а) звуження сфери функціонування через її заступлення в комунікативних ситуаціях, у яких раніше використовувалася, іншими говірками, літературною мовою, чужими мовами чи їх говірками; б) відчутного руйнування цілісного мікросоціуму носіїв говірки, найчастіше через дозаселення чи переселення. Регіональна говірка часто функціонує у відриві від основного ареалу поширення відповідного діалекту або в оточенні інших мов (діалектів) за відсутності тісної взаємодії з ін. гомогенними говірками (напр., українські говірки, носії яких переселені зі східнопольських на північно- і західнопольські терени; польські, чеські говірки на теренах України після відселення переважної більшості поляків і чехів та дозаселення населених пунктів носіями інших мов).

РІВНЕВІ ДІАЛЕКТНІ ВІДМІННОСТІ – відмінності, що простежуються лише на певному рівні української діалектної мови. Так, у морфології більшість діалектних відмінностей стосується фонетичного оформлення тієї чи іншої категорії (напр., різне оформлення орудного відмінка однини іменників жіночого роду і узгоджуваних з ними прикметників та окремих займенників із флексіями -ойу, -ейу – в південно-східних і в більшості поліських діалектів (головою, ногою); -ой, -ей – у деяких північних (головой, ногой); -оў, -еў,-ом, -ем – у більшості південно-західних (головом, ногов), які є фонетичними різновидами тієї ж самої флексії -ою, -ею).

РІЗНОРІЧЧЯдив. Діалект.

СЕРЕДНЬОНАДДНІПРЯНСЬКИЙ ДІАЛЕКТодин з архаїчних діалектів південно-східного наріччя, його генетичне ядро. Охоплює центральноукраїнський ареал середньої течії Дніпра, поширений у південних районах Київської, південно-західних районах Сумської, Черкаської, Полтавської, північних районах Кіровоградської і Дніпропетровської областей; межує на півночі із правобережнополіським і лівобережнополіським, на сході – зі слобожанським говором, на півдні – зі степовим говором, на заході – з подільським і волинським говорами. Внутрішню, відносно незначну диференціацію середньонаддніпрянського діалекту зумовлює поширення явищ, типових для південно-західного і північного наріччя; ряд виразних рис мають правобережночеркаські та східнополтавські говірки. Середньонаддніпрянський діалект структурно близький до нової української літературної мови.

СЕРЕДНЬОПОЛІСЬКИЙ ДІАЛЕКТ(правобережнополіський) – один із трьох діалектів північного наріччя. Поширений на півночі Київської, Житомирської та Рівненської областей. Відокремлюється від волинських говірок умовною лінією, що проходить на північ від Рівного, Новограда-Волинського, верхів’ям р. Уборті – на північ від Житомира – правим берегом р. Ірші – на північ від Києва до злиття р. Остра з Десною на лівобережжі Дніпра. Західна межа, що розділяє волинське (західне) і середнє Полісся, проходить лівобережжям Горині, відступаючи від річки на захід, і вздовж Горині піднімається до Прип’яті. Східною межею служить Дніпро. Північна окраїна правобережнополіського діалекту простягається вздовж українсько-білоруського кордону.

СИНОНІМІЯ ДІАЛЕКТНАнаявність великої кількості абсолютних синонімічних дублетів, що виникли як внаслідок міждіалектного та міжмовного контактування, так і в результаті впливу літературної мови на діалекти (кукурудза пшеничка, калачики, кияхи, кукуруза, мелай, папшоя, тенгериця, кендериця, пшінка).

СИСТЕМНІ ДІАЛЕКТНІ ВІДМІННОСТІ – стосуються самої системи місцевого діалекту, його мовної структури в цілому, самих її основ, які спостерігаються лише в фонетиці. Тут вони стосуються основних одиниць цієї системи – фонем, охоплюють їх склад, їх розрізнюваність і нерозрізнюваність у певних умовах тощо (пор., напр., семифонемну систему вокалізму карпатських говорів: /а/, /о/, /у/, /ы/, /е/, /и/, /і/ з шестифонемною решти південно-західних і південно-східних: /а/, /о/, /у/, /е/, /и/, /і/; пор. також восьмифонемну систему наголошеного вокалізму поліських говорів: /а/, /о/, /у/, /уо/, /е/, /и/, /і/, /іе/.

СЛЕНГ (з англ. жаргон)– інтержаргонне явище, яке не має чітко окреслених меж, наближається до просторіччя, використовується для посилення експресивності мовлення. Виділяють військовий, музичний, шкільний, університетський, підлітковий, молодіжний, футбольний та ін. сленг. Раніше цей термін вживався з тим само значенням, що й жаргон (переважно щодо англомовних країн).

СЛОБОЖАНСЬКИЙ ДІАЛЕКТ – один з новожитніх діалектів південно-східного наріччяукраїнської мови. Поширений у південно-східних районах Сумської і Харківської, північних районах Луганської, а також на суміжних землях Росії (південні райони Курської, Бєлгородської, Воронезької та північно-західні райни Ростовської областей Росії). Слобожанський діалект значною мірою накладається на історичну територію Слобідської України; межує на сході з південноросійськими говірками, на півдні – зі степовим діалектом, на заході – із середньонаддніпрянським. Сформувався в основному у XVI–XVII ст. внаслідок взаємодії і подальшого розвитку переселенських середньонаддніпрянських, східнополіських, частково подільських та південноросійських говірок, структурний зв’язок із якими простежується й досі.

СОЦІАЛЬНИЙ ДІАЛЕКТ – відгалуження загальнонародної мови, уживане в середовищі окремих соціальних, професійних, вікових та інших груп населення.Характеризується специфічними особливостями у формуванні, доборі й використанні певної частини лексичних та фразеологічних засобів. Соціальні діалекти певною мірою можуть перехрещуватися з територіальними, проте, на відміну від територіальних, вони не охоплюють фонетичної системи та граматичної будови. Серед різновидів соціальних діалектів звичайно виділяють професійні і групові сленги, жаргони, арго.

СПОРАДИЧНІ ДІАЛЕКТНІ ВІДМІННОСТІ – явища, які простежуються лише в поодиноких говірках і в окремих структурних рівнях діалектної мови (пор., напр., властиве карпатським говорам протиставлення в мікроструктурі шиплячих м’якого |ч'| твердим /ш/, /ж/, якого немає в більшості українських діалектів (ч’кола), де всі шиплячі стверділи та ін., пор. також різні несистемні діалектні звукозміни типу подільських гл'а – для, дз'вір – звір чи типу метатез, гіперичних явищ тощо)

СТЕПОВИЙ ДІАЛЕКТодин із новожитніх діалектівпівденно-східного наріччя, найпізніший за часом формування, найбільший за територією поширення. Охоплює південні райони Кіровоградської, Дніпропетровської, Луганської областей, Крим; окремі райони (крім західних) у Миколаївськійта Одеській областях, Запорізюкій, Донецькій, Херсонській області; у Краснодарському краї Росії; окремі говірки у південно-східній частині Румунії (дельта Дунаю). На півночі межує із середньонаддніпрянським діалектом, на північному сході –зіслобожанським, на південному заході – з румунськими і молдавськими говірками, на північному заході – з подільськими говірками, на сході – з російськими говірками. Степовий діалект активно формувався у XVII–XIX ст. на середньонаддніпрянській і слобожанській діалектній основі, із вкрапленнями говірок північних і південно-західних наріч. У різний час зазнав впливу російських, болгарських, молдавських, частково – сербських, грецьких, німецьких говірок. У межах степового діалекту невиразно виділяються наддніпрянські, західностепові і південнобессарабські говірки.

СХІДНОПОЛІСЬКИЙ ДІАЛЕКТ(лівобережнополіський) – це діалектпівнічного наріччя, що об’єднує групу українських говірок у північних районах Київської та Сумської області, у південно-західній частині Брянської області Росії (Стародубщина), в окремих районах Курської, Білгородської, Воронезької областей Росії; на півдні межує із середньонаддніпрянським говором по лінії Київ – Прилуки – Конотоп і далі р. Сейм до межі з російськими говірками; територія східнополіського говору звужується внаслідок розширення на півночі південно-східного наріччя; на півночі межує з білоруськими, а на північному сході – з російськими говірками.

ТЕРИТОРІАЛЬНИЙ ДІАЛЕКТ – різновид національної мови, якому властива відносна структурна близькість і який є засобом спілкування людей, об’єднаних спільністю території, а також елементів матеріальної і духовної культури, історико-культурних традицій, самосвідомості.

УГРОРУСЬКА МОВА, угроруський язик, руський язик – локальний книжний варіант української літературної мови, побудований на основі середньозакарпатських говірок із широким залученням елементів церковнослов’янської, російської і навіть угорської мов із метою створити окрему літературну мову для закарпатців. Термін утворено від книжного топонімаУгорська Русь, яким у Галичині та Росії із XVII ст. називали південні схили Українських Карпат.

УКАННЯ – заміна О звуком У внаслідок нерозрізнення в ненаголошеній позиції. Розрізняють сильне (нейтралізація протиставлення [о] ~ [у] в усіх позиціях незалежно від фонетичного оточення: гулува, курова) й помірне (позиційно обмежена заміна лише перед складами з голосними [у] та [і]: купійка, зузуля) укання. Найбільш послідовно це явище спостерігається у ряді говорів південно-західного наріччя, зокрема в надсянському, наддністрянському, у західній частині волинського та західнополіського говорів. У більшості південно-західних говорів переважає помірне укання. Трапляється укання і в деяких говірках південно-східного наріччя.

ЦЕКАННЯ – заміна [т'] звуками [ц'], [тц'] або [ц'т]. Спостерігається у позиції перед голосними переднього і середнього ряду (напр., жиц'а, тц'ажко, ходзітц'). Цекання засвідчене в невеликій частині східно- та середньополіських говірок, що безпосередньо контактують із білоруськими говірками.

© Хмельницький нацiональний унiверситет
29016 Україна м.Хмельницький вул.Iнститутська 11