Хмельницький нацiональний унiверситет 
 Основи комунікативної лінгвістики
Вступ
Програма навчання
Рекомендацiї
Оцiнювання
Глосарій
Лiтература

Тема 5. Регулятиви мовної комунікації. Культура мовлення

1. Комунікативний кодекс і його складники.

2. Основні принципи спілкування та максими їх утілення.

3. Правила спілкування.

4. Конвенції спілкування.

5. Мовленнєвий етикет.

6. Культура слухання.

Література:

Бацевич Ф. С. Основи комунікативної лінгвістики : [підручник] / Бацевич Ф. С. – К. : В-й центр „Академія”, 2004. – 344 с. – (Альма-матер).‑ С. : 126-135, 198-212;

Богдан С. К. Мовний етикет українців : традиції і сучасність / Богдан С. К. – К. : Рідна мова, 1998. – 475 с.

Косенко Ю.В. Основи теорії мовної комунікації: навч. посіб. / Ю.В. Косенко. – Суми: Сумський державний університет, 2011. – 187 с. – С.: 126-156;

Радевич-Винницький Я. Етикет і культура спілкування : [навч. посібник] / Ярослав Радевич-Винницький. – 2-ге вид., перероб. і доп.– К. : Знання, 2006. – 291, [5] с. – (Вища освіта ХХІ століття).

Яшенкова О.В. Основи теорії мовної комунікації: навч. посіб./ О.В. Яшенкова. – К.: ВЦ «Академія», 2010. – 312 с. (Серія «Альма-матер»). – С.: 96-132.

Основні терміни теми: Комунікативний кодекс, принципи спілкування, максими, правила спілкування, конвенції спілкування, мовленнєвий етикет.

ІНФОРМАЦІЙНІ МАТЕРІАЛИ ТЕМИ

Розширена анотація. Мовна комунікація є насамперед спілкуванням, що передбачає не просто передавання інформації, а чітку взаємодію комунікантів, координацію дій. Мовленнєвий, обмін можливий за певних правил, які формують і регулюють поведінку співрозмовників, дають змогу кожному з них брати участь у комунікації. Існує чимало принципів, правил і конвенцій, які утворюють комунікативний кодекс. Найважливішими з них є принцип кооперації і принцип ввічливості. Вони забезпечують організацію і гармонізацію інформаційного обміну. Комунікативний кодекс тісно пов'язаний із мовленнєвим етикетом, який також висуває певні вимоги до висловлювань комунікантів (їх форми, змісту, доречності тощо). Комунікативний кодекс і мовленнєвий етикет виробляються в процесі розвитку людської комунікації та суспільства і періодично змінюються.

1. Комунікативний кодекс і його складники

Гармонізація комунікативного процесу передбачає усвідомлення кожним учасником своїх мовленнєвих дій, спрямованих на досягнення певної мети. Свідомі тацілеспрямовані мовленнєві дії комунікантів можна розглядати з позицій комунікативного кодексу.

Комунікативний кодекс (лат. codex — книга) — система принципів, правил і конвенцій, які ґрунтуються на певних категоріях і критеріях і регулюють мовленнєву поведінку учасників комунікації.

Складниками комунікативного кодексу є

принципи спілкування — найзагальніші вимоги до процесу інтеракції у межах комунікативного акту, вимоги до всіх учасників спілкування;

правила спілкування — вимоги до одного з учасників комунікації (адресанта чи адресата);

конвенції спілкування — незримі умовності, звичаї або домовленості у процесі комунікації представників різних культур (наприклад, стосовно прийнятної відстані між співрозмовниками, права торкатися до певних частин тіла тощо).

Дотримуючись принципів, правил і конвенцій спілкування, комуніканти спираються на критерії комунікативного кодексу:

— критерій істинності (відповідність дійсності);

— критерій щирості (вірність собі);

— критерій знання рідної мови, її літературних норм (відповідність мові);

— критерій моральності (відповідність морально-етичним нормам).

Однак основу комунікативного кодексу становлять такі базові категорії, як комунікативна мета (запланований мовцем результат, на який скерована комунікативна діяльність) і комунікативний намір (тактичний хід, що є практичним засобом досягнення відповідної комунікативної мети). Саме ці категорії відіграють роль регуляторів спілкування, приводячи в дію критерії, правила, конвенції і принципи коректної мовленнєвої поведінки комунікантів.

Неконфліктне, гармонійне спілкування можливе, якщо комунікативна компетенція мовця є достатньою для того, щоб узгодити комунікативні наміри з комунікативною метою. В арсеналі досвідчених комунікантів є значна кількість різноманітних моделей мовленнєвої поведінки, щоб досягти такого узгодження. Вибір певної моделі залежатиме від комунікативної ситуації, характеру стосунків у відповідному соціальному середовищі, а також від комунікативних настанов та емоційних станів мовних особистостей. Наприклад, комунікативна мета мовця — спонукати адресата до припинення певної дії. Система його комунікативних намірів може охоплювати пояснення мотивів спонукання, негативну оцінку його дій, вимогу, погрозу. Перший комунікативний намір не загрожує комунікативному акту, а інші три містять можливість конфлікту. Мовець, який володіє комунікативною компетенцією, узгодить усі свої наміри. Він може використати всі комунікативні ходи, наприклад при спілкуванні з партнером, якщо той чинить опір, але обов'язково обмежиться поясненням мотивів спонукання при спілкуванні з начальником.

Отже, мовленнєві дії комунікантів мають бути впорядковані та узгоджені. Комуніканти повинні взаємодіяти відповідно до існуючих правил, принципів і конвенцій спілкування, які дають змогу регулювати мовленнєву поведінку один одного і досягати поставлених цілей, уникаючи конфліктної ситуації.

2. Основні принципи спілкування та максими їх утілення

Успіх комунікації залежить не лише від того, про що говорять співрозмовники, а й від їхнього підходу до мовленнєвої взаємодії. Зазвичай мовленнєве спілкування є спільною діяльністю його учасників, кожен із яких якоюсь мірою визнає загальну для них мету (цілі) або принаймні напрям діалогу. Для досягнення комунікативних цілей співрозмовники координують своє мовлення, при цьому на кожному комунікативному кроці вони уникають деяких мовленнєвих дій як комунікативно несумісних. Інакше кажучи, враховуючи конвер-саційні потреби один одного, співрозмовники прагнуть до комунікативної кооперації (співробітництва).

Отже, правила організації інформаційного обміну виявляються насамперед у принципі кооперації і принципі ввічливості.

Принцип кооперації. Його сформулював американський логік Герберт Грайс (1913—1988): «Твій комунікативний внесок на певному кроці діалогу має бути таким, як того вимагає спільно прийнята мета або напрям цього діалогу».

Принцип кооперації (лат. cooperatio — співробітництво) — принцип спілкування, що регулює інформаційний обмін і передбачає повну відповідність комунікативного внеску на кожному кроці діалогу спільно прийнятій меті або напряму діалогу.

Принцип кооперації реалізується у вигляді правил або максим мовленнєвого спілкування, кожна з яких має свої конкретні постулати. Дотримання цих максим визначає ступінь кооперативності дискурсу, його нормативність. Г. Грайс виокремив максими кількості, якості, відношення, манери.

Максима кількості: «Висловлювання повинне мати не менше інформації, ніж потрібно; висловлювання повинно мати не більше інформації, ніж потрібно». Вона пов'язана з обсягом інформації, яку необхідно передати.

Максима якості: «Не говори того, що вважаєш неправдивим; не говори того, для чого не маєш достатніх підстав». Вона передбачає істинність висловлювання.

Максима відношення: «Не відхиляйся від теми». Ця максима вимагає від комунікантів релевантних, доречних висловлювань.

Максима манери: «Уникай незрозумілих висловів; уникай неоднозначності; уникай непотрібної багатослівності; уникай невпорядкованих висловів». Вона стосується способу викладу, чіткості висловлювань.

Максими принципу кооперації виглядають так, наче завжди метою комунікантів є ефективне передавання інформації. Однак у реальному спілкуванні спостерігається порушення окремих максим. При цьому часто загальний принцип кооперації зберігається. Це створює таку ситуацію, за якої певна інформація існує у формі підтексту. Інакше кажучи, максима порушується лише за формою, а не за суттю.

Прихований смисл, що виявляє адресат із навмисного або ненавмисного порушення певної максими, Г. Грайс назвав імплікатурою.

Імплікатура (лат. implico — тісно пов'язую) — прихований смисл повідомлення, що виявляє адресат із контексту спілкування.

Імплікатури можуть бути конвенційні та комунікативні (конверсаційні).

Конвенційні імплікатури пов'язані зі значенням слів та сполук і логічно не вивідні. Комунікативні (конверсаційні) імплікатури ґрунтуються на контексті, фонових знаннях, правилах спілкування та інших чинниках комунікативної ситуації. Саме комунікативні імплікатури пов'язані з принципом кооперації, можливою експлуатацією його максим (псевдопорушеннями).

Прикладами експлуатації максими кількості, зокрема її першого постулату, слугують тавтології «Жінка є жінка», «Війна є війна» тощо, оскільки репліки такого типу неінформативні. Ілюстрацією експлуатації максими якості є гіпербола (перебільшення), наприклад: «Усім симпатичним дівчатам подобаються моряки». До порушення максими манери призводять каламбури, гра слів, наприклад: «Ах ви, розбійник, ах, лиходій, ну як поживаєте? Ви роздягаєте людей, коли їх одягаєте!».

Принцип ввічливості. Цей принцип описав британський лінгвіст Джефрі Ліч. Він трактує ввічливість як форму поведінки, що встановлює та підтримує взаємну повагу, чемність, а сутність його визначає так: «Зведи до мінімуму за інших рівних умов вираження неввічливих думок; доведи до максимуму за інших рівних умов вираження ввічливих думок».

Принцип ввічливості — принцип спілкування, спрямований забезпечити гармонізацію інформаційного обміну та запобігти конфліктним ситуаціям.

Цей принцип формують шість максим: такту, великодушності, схвалення, скромності, згоди та співчуття.

Не всі максими однаково важливі. Наприклад, максима такту більше впливає на процес комунікації, ніж максима великодушності, а максима схвалення важливіша за максиму скромності. Крім того, важливість окремих максим неоднаково визнають представники різних культур. Те, що вважають ввічливим в одній культурі, може бути грубим або дивним в іншій. Так, для європейців основною ознакою ввічливості є тактовність. Саме тому ця максима посідає в теорії ввічливості Дж. Ліча центральне місце.

Максима такту: «Завдавай мінімум незручностей іншим; забезпечуй максимум вигоди для інших». Ця максима стосується імпозитивів (директивів) і комісивів.

Вона спрямована на адресата і передбачає турботу про його особисті інтереси.

Для описання дії цієї максими Дж. Ліч виокремив декілька прагматичних шкал, що визначають ступінь необхідної тактовності для конкретної мовленнєвої ситуації:

1. Шкала затрат-вигод, відповідно до якої оцінюються втрати та вигоди від певної дії стосовно адресанта чи адресата.

2. Шкала вибору (обов'язковості — факультативності), на якій ілокуції розташовані відповідно до тих можливостей вибору, які адресант надає адресату.

3. Шкала непрямого вислову, на якій ілокуції розташовані залежно від відстані, що віддаляє ілокутивну мету від її реалізації, тобто ілокутивного акту.

4. Шкала влади, що вимірює відстань між комуні-кантамив термінах «влада» та «авторитет» (вертикальні, асиметричні відносини).

5. Шкала соціальної дистанції, що вимірює ступінь фамільярності або солідарності між комунікантами (горизонтальні, симетричні відносини).

Відповідно до цих шкал тактовність зростатиме, якщо:

1) більше витрат на дію для адресата;

2) більша відстань по осі соціальної дистанції між комунікантами;

3) більшу владу має адресант стосовно адресата;

4) більшою є необхідність надавання вибору і, відповідно, потреба у непрямій реалізації імпозитивів (директивів).

Однак непряма форма висловлювання не завжди передбачає вибір, а в деяких випадках може перешкоджати такту. Так, в англомовному дискурсі непрямий директив «Can't you be quiet?» (укр. «Ти не можеш не шуміти?») є не дуже тактовним, особливо порівняно з «Сап you be quiet?» (укр. «Можеш не шуміти?»).

Максима великодушності: «Роби мінімум вигоди для себе; зведи до максимуму незручності для себе». Ця максима застерігає співрозмовників від домінування під час комунікативного акту. Вона спрямована на мовця і поширюється тільки на директиви та комісиви.

Максима схвалення: «Найменше осуджуй інших; найбільше схвалюй інших». Ця максима спрямована на уникнення негативних оцінок інших, а також утримання від надмірної похвали на межі з лестощами. Подібна похвала може сприйматися (особливо європейцями) як така, що не відповідає істині. У такому разі можна стверджувати про порушення максими якості, що є складовою принципу кооперації.

Максима скромності: «Найменше хвали себе; найбільше осуджуй себе». Ця максима передбачає неприйняття похвали на власну адресу, хоча допускає осуд. Однак перебільшений осуд своїх дій може сприйматися як нещирий. Отже, реалістична самооцінка є однією з умов успішної реалізації мовленнєвого акту.

Максима згоди: «Зведи до мінімуму розбіжності між собою та іншими; намагайся досягти максимальної згоди між собою та іншими». Ця максима змушує уникати суперечностей і шукати різних шляхів їх уникнення, наприклад висловити часткову згоду, якщо повна згода є неможливою через переконання комуні-канта.

Максима співчуття: «Зведи до мінімуму антипатію між собою та іншими; виявляй максимум прихильності до інших». Ця максима передбачає турботу про інтереси, бажання та потреби адресата і поширюється на незначну кількість мовленнєвих актів, таких як поздоровлення та співчуття.

З огляду на соціальну регуляцію спілкування принципу ввічливості часто надають вищого статусу, ніж принципу кооперації, оскільки неввічлива людина може бути позбавлена можливості спілкування. Хоча можливі й такі ситуації, за яких найважливішим є інформаційний обмін. У такому разі пріоритет за принципом кооперації.

Взаємодіючи, принцип ввічливості і принцип кооперації можуть конфліктувати. Ввічливість часто вимагає від мовця навмисної відмови від правди. Так, комплімент, надмірна скромність і цілковита згода не завжди відповідають істинному стану речей, що спричиняє порушення максими якості принципу кооперації. Деколи комуніканти порушують принцип ввічливості, зокрема максими згоди, схвалення та скромності, заради дотримання максими якості (істинності) принципу кооперації.

Контроль за дотриманням принципів мовленнєвого спілкування можуть здійснювати і мовець, і слухач. Якщо комуніканти ці принципи порушують, то їм важко буде досягти порозуміння і, найімовірніше, один з них або обидва зазнають комунікативної невдачі.

3. Правила спілкування

Чітка організація мовленнєвих дій комунікантів у процесі інформаційного обміну досягається виконанням ними певних правил спілкування.

Правила спілкування — вимоги до одного з учасників комунікації (адресанта чи адресата); складова комунікативного кодексу.

Загальновизнаною класифікацією правил спілкування є класифікація російського мовознавця В. Дем'янкова, який виокремив правила ведення розмови і соціолінгвістичні правила.

До правил ведення розмови належать звичні презумпції (припущення) тих, хто спілкується:

— те, про що повідомляється, має бути істинним;

— усе необхідне адресату для розуміння адресанта має бути наявним у мовленні;

— мовець сподівається, що адресат повірить йому;

— запитання передбачає відповідь;

— імпозитиви (наказ, прохання тощо) передбачають виконання дії.

Соціолінгвістичні правила охоплюють:

— правила альтернації (лат. alter — один із двох), що визначають можливість альтернативи висловлювання в конкретний момент спілкування і на конкретному рівні інтерпретації (наприклад, на лексичному рівні можна вибрати форму звертання — «ти», «ви», «Ви», «колего», «панове» тощо);

— правила співпояви, що передбачають поєднання в контексті різних елементів висловлення (наприклад, у літературному мовленні вкраплення елементів жаргону або певного діалекту);

— правила послідовності, що визначають доречність конкретного способу часової упорядкованості одиниць дискурсу (пop.: «Алло, Юрко?» або «Юрко? Алло!»).

Правила для мовця й слухача — це різні, але взаємопов'язані програми мовленнєвих дій. Так, аналіз висловлювань, що здійснює слухач, визначає дії та характер оцінок мовця.

Отже, інформаційний обмін постає як послідовність мовленнєвих дій, ефективність яких значною мірою залежить від дотримання комунікантами правил спілкування.

4. Конвенції спілкування

Існують універсальні правила спілкування, що не залежать від конкретної культури, і специфічні правила, прив'язані до умов певної культури, тобто конвенції (звичаї).

Конвенції (лат. conventio — згода, угода) спілкування — незримі умовності, звичаї або домовленості у комунікації представників різних культур.

Специфічність конвенцій пояснюється культивуванням певного ставлення мовця до себе, до співрозмовника, до тих культурних цінностей, що формують уявлення про мораль у певній культурі. Конвенції реалізуються в культурно зумовлених сценаріях поведінки комунікантів.

До конвенцій спілкування належать:

1. Звичаї щодо відстані між співрозмовниками. Наприклад, араби, південні європейці та латиноамериканці під час розмови перебувають близько один від одного і вважають грубістю спроби збільшити цю відстань. Північним американцям, скандинавам, британцям, німцям, голландцям притаманне спілкування на відстані не менше одного метра.

2. Звичаї щодо форм привітання. Традиційною формою привітання у японців, корейців і китайців є поклін; у арабів (між чоловіками) — міцне стискання правої руки, при якому ліву руку кладуть на праве плече співрозмовника та обмінюються поцілунками в обидві щоки; у північних американців — усмішка у поєднанні з кивком голови, змахом руки та/або вербальне привітання.

У діловому спілкуванні поширеним є рукостискання, що має свої культурні відмінності. Для британців характерне легке рукостискання; для північних американців — міцне, що триває 3—4 секунди; для азійців — легке рукостискання, що триває 10—12 секунд (іноді з використанням обох рук); араби зазвичай тиснуть руку бізнесовим партнерам лише чоловічої статі.

3. Звичаї стосовно форм звертання. Німці майже завжди спілкуються «на ви» і обов'язково звертаються до професора, доктора, згадуючи вчене звання або вчений ступінь; спілкування «на ти» можливе лише між близькими друзями або молодим поколінням. Британці рідко використовують академічні звання, проте активно вживають почесні титули типу «сер», «дейм», «лорд» у поєднанні з іменем (наприклад, «сер Джордж»). Найменш формальними є північні американці, які майже миттєво переходять на ім'я або скорочене ім'я (наприклад, «Алекс» замість «Олександр», «Ніка» замість «Моніка»).

4. Звичаї стосовно початку розмови. Північні американці розпочинають розмову фразою «Чим займаєтесь, де працюєте?» або компліментом (зокрема, щодо одягу співрозмовника, його досягнень у роботі). Це може збентежити деяких європейців. Так, для британців питання «What do you do?» є особистим. Німці, незвичні до компліментів, з підозрою ставляться до того, хто їх робить.

5. Звичаї стосовно контакту очима. Японці, фіни та британці здебільшого не дивляться співрозмовнику у вічі. Однак для багатьох європейців і північних американців прямий контакт очима (але не дуже інтенсивний) є важливим; вони вважають слабким і нещирим співрозмовника, який відводить очі. Пильний погляд упродовж усієї розмови властивий латиноамериканцям, іспанцям, грекам та арабам, що іншими може сприйматися як агресія або образа.

6. Звичаї стосовно постави співрозмовників. За спілкування сидячи північні американці часто ноги кладуть на стілець або стіл, що неприйнятно для європейців і дуже образливо для азійців та арабів.

7. Звичаї стосовно права торкатися тіла. Індійці і малайці вважають неприпустимим торкатися голови співрозмовника (голова в них — місце для душі). Північні європейці уникають будь-якого фізичного контакту

(крім рукостискання). Для бразильців і мексиканців є звичним торкатися плечей співрозмовника або брати його за руку; висмикування руки при цьому вони розглядають як образу.

8. Звичаї стосовно перебивання співрозмовника. Деякі європейці, зокрема голландці і португальці, не терплять переривання. Проте італійці, іспанці та французи навіть хочуть, щоб їх переривали в розмові; це для них є ознакою зацікавленості співрозмовника.

9. Звичаї стосовно мовчання. Скандинави та азійці шанують мовчання і не поспішають заповнювати довгі паузи під час розмови. У фінів та японців, наприклад, мовчання є невід'ємною частиною спілкування і означає уважне слухання та розуміння. Проте американців і деяких європейців мовчання співрозмовника ставить у незручне становище.

10. Звичаї стосовно гучності. Галасливі співрозмовники дуже дратують скандинавів, прибалтів, британців, новозеландців, які зазвичай розмовляють спокійніше за американців або південних європейців. Естонці навіть асоціюють гучну розмову з пиятикою.

11. Звичаї стосовно способу висловлення своєї думки. Північні американці, скандинави, британці, німці, голландці шанують щирість і прямо кажуть те, що думають. Вони не ображаються на критику і очікують такої самої реакції від співрозмовника. Для багатьох південних європейців, латиноамериканців, арабів, азійців конфронтація і прямота неприйнятні; вони всіляко уникають прямих негативних висловлювань. Так, у мексиканців та японців фрази «Я подумаю», «Можливо» фактично означають «Ні». Типовою відмовою на запрошення в індійців є фраза «Я постараюся».

Конвенцій спілкування існує безліч. Вони супроводжують майже кожен крок комуніканта, вказуючи на прийнятну або нормативну мовленнєву поведінку в певному суспільстві. Конвенції спілкування формуються у процесі взаємодії членів суспільства відповідно до колективного досвіду, зберігаються певний час і передаються з покоління в покоління. Водночас вони є рухомими елементами культури, тобто піддаються змінам. Отже, з часом конвенція може стати правилом або принципом спілкування.

5. Мовленнєвий етикет

Принципи, правила та конвенції спілкування тісно пов'язані з мовленнєвим етикетом, який є специфічною формою регуляції мовленнєвої поведінки комунікантів, висуваючи певні вимоги до форми, змісту, порядку, характеру та доречності висловлювань. Дотримання його завжди сприяє оптимізації спілкування, спрямоване на комунікативне співробітництво. Знання мовленнєвого етикету є одним із найважливіших компонентів комунікативної компетенції.

Мовленнєвий етикет (франц. etiquette — ярлик, етикетка) — сукупність культурно (національно, етнічно та соціально) зумовлених правил мовленнєвої поведінки, що відображені в стереотипних, усталених формулах спілкування, прийнятих суспільством у певний історичний період для встановлення, підтримання та розмикання мовленнєвого контакту в обраній тональності.

Мовленнєвий етикет є невід'ємною частиною загальної системи етикетної поведінки людини в суспільстві, що ґрунтується на моральних нормах і гуманістичних цінностях (насамперед на визнанні честі й гідності партнера по комунікації).

Манера мовлення, стиль, дозвіл або заборона певних тем розмови, спосіб вираження почуттів та емоцій, вибір мовних і мовленнєвих засобів відповідно до соціальних і позиційних ролей комунікантів у певній ситуації — все це демонструє прямий зв'язок мовлення з етикетом — системою правил зовнішньої культури людини. Норми мовленнєвого етикету, що передбачають увагу до партнера, врахування його потреб, доброзичливе ставлення, є конкретизацією етикетних норм, які втілюються в усталених формулах спілкування.

Мовленнєвий етикет є важливим елементом культури, оскільки відображає людський досвід, неповторність звичаїв, способу життя, умов побуту кожного народу.

Різні культури виробили спеціальні формули мовленнєвого етикету, які можуть бути реалізовані одиницями різних мовних рівнів: лексичного (наприклад, укр. «доброго дня», «будь ласка», «дякую»; англ. «good afternoon», «please», «thank you» та ін.); морфологічного (вживання форм множини при звертанні до однієї особи «на ви», наприклад: укр. «Ви говорите англійською?», франц. «Parlez-vous anglais?»; форм умовногоспособу в проханнях, пропозиціях, порадах, наприклад: укр. «Я прийняв би цю пропозицію», англ. «І would accept the offer»); синтаксичного (насамперед використання питальних речень при звертанні з пропозицією, проханням про дозвіл тощо, наприклад: укр. «Можна увійти?», італ. «Posso entrare?»; англ. «May І come in?»); просодичного (зокрема, ввічлива інтонація, спокійний тон).

Крім того, мовленнєвий етикет зажди супроводжує певний реєстр міміки, жестів, які в кожного народу свої. Наприклад, для вираження незгоди болгари кивають головою, що для інших європейців означає згоду. Усмішка є обов'язковим елементом при знайомстві у північних американців і не властива скандинавам, французам, угорцям, які зазвичай не усміхаються незнайомим людям.

Етикетне спілкування завжди діалогічне, тобто передбачає безпосередню участь адресанта й адресата (навіть якщо вони розділені часом або простором). Це зумовлює реалізацію формул мовленнєвого етикету в комунікативних ситуаціях, що обмежені прагматичними координатами «Я — Ти — Тут — Зараз». Саме ці координати й визначають граматичну природу формул мовленнєвого етикету, наприклад: укр. «Дуже Вам дякую!», «Вибачайте, що турбую Вас», англ. «Thank you very much!», «Excuse me for troubling you».

Структуру мовленнєвого етикету, яка сформувалася в кожної нації на її власній народній основі під впливом різного типу психологічних, соціально-політичних, культурологічних факторів, визначають такі основні елементи комунікативних ситуацій: звертання, вітання, прощання, вибачення, подяка, побажання, прохання, знайомство, поздоровлення, запрошення, пропозиція, порада, згода, відмова, співчуття, комплімент, присяга, похвала тощо. З-поміж них вирізняються ті, що вживаються при налагодженні мовленнєвого контакту (формули звертань і привітань), підтриманні контакту (формули вибачення, прохання, подяки та ін.) та припиненні контакту (формули прощання, побажання). Крім власне етикетних мовних формул, мовленнєвий етикет охоплює ще й соціально-мовні символи етикетного рівня (наприклад, етикетні форми заперечення/незгоди та ствердження/згоди; форми питань, що використовують певні соціально-культурні групи).

Отже, мовленнєвий етикет спрямований на забезпечення комунікативного акту від початку і до закінчення, виконуючи при цьому декілька специфічних функцій: фатичну, регулювальну, емоційно-модальну, функцію орієнтації на адресата. У цих функціях компоненти мовленнєвого етикету (вербальні й невербальні), як правило, не вносять у комунікативний акт нової змістової інформації. Проте вони передають важливу соціально-оцінну інформацію про ситуацію спілкування, взаємини між комунікантами, соціальну належність кожного з них тощо. Наприклад, форма привітання або прощання «Алоха!» (з англ. «Aloha!») вказує на місце проживання мовця (Гаваї) та неофіційний характер спілкування. Вислів «Можна до вас, пане директоре?» повідомляє про місце й час комунікативної події (кабінет директора, робочі години), офіційність ситуації, чоловічу стать адресата, його посаду (директор) та вищий за адресанта соціально-рольовий статус. Форма згоди

«Так точно» імплікує рід занять мовця (військова служба), ієрархічну субординацію, формальні відносини між комунікантами. Схвалення «Яка ти в мене гарна, кохана!» свідчить про неформальні, інтимні стосунки, почуття глибокої симпатії мовця чоловічої статі до адресата жіночої статі.

Одиниці мовленнєвого етикету численні й різноманітні. Кожна етикетна ситуація має значну кількість синонімічних одиниць, частота і варіативність яких пов'язані насамперед з регістром спілкування та належністю мовця до певної соціальної групи.

Регістр (лат. registrum — список, перелік) спілкування — різновид дискурсу, що формується під впливом ситуативного контексту в спілкуванні соціалізованих особистостей, визначає мовний репертуар певного індивіда в конкретній комунікативній ситуації.

При зміні комунікативної ситуації відбувається зміна регістру спілкування. Навіть до одного й того самого адресата в різних ситуаціях можна звертатися по-різному: «Вельмишановна Маріє Василівно!» (урочисте спілкування), «Шановна пані вчителько!» (офіційне спілкування), «Дорога Маріє!» (товариське спілкування), «Люба Марійко!» (інтимне спілкування).

Швидке регістрове переключення найпоширеніше у північних американців. Наприклад, під час занять у школі до вчителя чоловічої статі прийнято звертатися «сер» або «містер Паркер» («містер» + прізвище); а до учнів — на прізвище. Однак у позаурочний час, скажімо під час бейсбольного матчу, і вчителі, і учні звертаються один до одного на ім'я («Джон», «Пітер» тощо).

У свідомості мовця формули мовленнєвого етикету структуровані за їх належністю до певного регістру спілкування в межах тематичної групи. Інакше кажучи, використання етикетних формул більшою мірою залежить від комунікативної ситуації, ніж від соціальних чинників (стать, вік, освіта, сімейний стан тощо).

Добір етикетних мовних формул у кожній ланці мовного контакту визначає тональність спілкування.

Тональність (грец. tonos — напруження) спілкування — усвідомлена або неусвідомлена емоційно-аксіологічна і змістово-інформативна організація мовного матеріалу в типових комунікативних ситуаціях, за допомогою якої адресант формує свої мовленнєві дії та здійснює вплив на адресата, а іноді й на ситуацію загалом.

На тональність спілкування впливають загальна манера спілкування мовця, його внутрішній стан, орієнтація на адресата, комунікативну ситуацію, інформацію, що передається. Тональність спілкування є свідченням рівня дотримання етичних норм, показником вихованості, інтелігентності комунікантів.

Традиційно виокремлюють п'ять тональностей спілкування:

1. Висока тональність (урочисті зібрання: «Дозвольте Вас привітати!»).

2. Нейтральна тональність (офіційні установи: «Добрий день!»).

3. Звичайна тональність (в магазині, транспорті, на вулиці: «Добрий день!» або «Доброго дня!»).

4. Фамільярна тональність (у сім'ї, товаристві: «Добридень!», «День добрий!»).

5. Вульгарна тональність (вживання вульгаризмів у соціально неконтрольованих ситуаціях), несумісна з ввічливістю.

З огляду на частоту використання в типових ситуаціях мовленнєвий етикет здебільшого реалізується стереотипними фразами, кліше або шаблонами. Однак кожна людина, добираючи найдоцільніше в конкретній ситуації етикетне слово чи вираз, неминуче узгоджує цей вибір із власними вподобаннями, тобто творчо послуговується ними, а часом, за потреби, сама творить нові одиниці мовленнєвого етикету.

Мовленнєвий етикет не є закритою системою. Це досить динамічне в історичному та етнографічному аспектах явище, що реагує на всі соціальні зміни. У ньому норми минулого органічно поєднуються із сучасними новаціями.

6. Культура слухання

Уміння слухати співрозмовника є необхідною умовою успішного мовленнєвого спілкування. Уважне слухання не тільки полегшує сприйняття та розуміння інформації, а й допомагає мовцю відчути, що він говорить недаремно; сприяє налагодженню міжособистісних стосунків і взаєморозумінню співрозмовників. Під час слухання виявляється рівень комунікабельності людини, її вихованість, повага до інших. Уміння слухати вважають одним із найважливіших показників культури людини.

Культура слухання — організація процесу слухання, що забезпечує ефективне сприйняття й розуміння отриманої інформації, дає змогу підтримувати сприятливу атмосферу спілкування; передбачає знання й уміле використання різних стилів і прийомів слухання, розвинуті навички концентрації уваги, емоційного самоконтролю, роботи з інформацією, дотримання етичних норм поведінки.

Згідно з даними досліджень, у процесі спілкування людина в середньому витрачає 42—53% часу на слухання, 16—32% — на говоріння, 15—17% — на читання, 9—14% — на писання. Хоча слухання забирає більше часу, ніж інші види мовленнєвої діяльності, його ефективність зазвичай становить лише 25%, тобто 75% почутої інформації втрачається.

Навичками ефективного слухання володіють не більше 10% людей. Багатьом людям властиві такі недоліки слухання:

— бездумне сприйняття (звукове мовлення є лише фоном для будь-якої діяльності);

— уривчасте сприйняття (інтерпретації підлягають лише окремі частини звукового мовлення);

— вузькість сприйняття (невміння критично проаналізувати зміст повідомлення і встановити зв'язок між ним і фактами дійсності).

Американські дослідники Т. Гембл і М. Гембл запропонували класифікацію «поганих слухачів», виокремивши такі їх типи:

1. «Псевдослухач», який робить вигляд, що слухає. Він дивиться на мовця, киває головою, вимовляє звуки й репліки типу «Хм-м», «Угу», «Так», проте зовсім не слухає його. Така поведінка слухача може бути зумовлена заглибленням у власні проблеми, нудьгою тощо.

2. «Самозакоханий слухач», який хоче, щоб слухали тільки його, і не має часу й бажання слухати інших, тому постійно перебиває мовця. За результатами дослідження американського дослідника Алфі Кохна, до такої поведінки більше схильні чоловіки. Аналізуючи мовленнєві інтеракції між чоловіками й жінками, він виявив, що ініціаторами 96% переривань мовлення співрозмовника були чоловіки.

3. «Слухач-вигадник», який ніколи не дослуховує мовця до кінця й для компенсації пропущеної або незрозумілої інформації вигадує свою версію. Коли такий слухач каже «Все зрозуміло», насправді він не розуміє співрозмовника повною мірою.

4. «Слухач-бджола», який слухає тільки те, що є цікавим і важливим для нього особисто. Всю іншу інформацію він пропускає так само, як бджоли в пошуках меду пропускають квіти.

5. «Слухач із затичками», який не сприймає інформації, якщо вона не стосується його безпосередньо. Він може робити вигляд, що зовсім не чує або не розуміє співрозмовника, і дуже швидко забуває отриману інформацію.

6. «Слухач-жало», який тільки й чекає на помилку чи обмовку співрозмовника, щоб учепитися до його слів.

Манера слухання кожної конкретної людини залежить від багатьох чинників: статі, віку, статусу, освіти, характеру, інтересів, умов спілкування.

З-поміж факторів, що перешкоджають ефективному слуханню, виокремлюють:

— величезний обсяг мовленнєвої інформації, яку щодня отримує людина, унеможливлює уважне сприйняття всіх усних повідомлень;

— заглиблення у власні турботи, що є важливішими за повідомлення інших;

— різна швидкість усного мовлення (від 125 до 150 слів за хвилину) та сприйняття на слух (до 500 слів за хвилину), що змушує слухача відволікатися або перебивати й підганяти мовця.

Ефективність слухання збільшується, якщо слухач чітко усвідомлює мету отримання інформації, тобто може відповісти на запитання: «Для чого я слухаю?». Цілями процесу слухання можуть бути: розуміння, запам'ятовування, аналіз, оцінювання змісту інформації тощо. Досягнення цілей слухання вимагає від слухача відповідної роботи з інформацією. З огляду на це виокремлюють:

1. Слухання з метою розуміння інформації. Передбачає пошук ключових слів і фраз, що в узагальненому вигляді формулюють основні проблеми, які обговорюються.

2. Слухання з метою запам'ятовування інформації. Передбачає володіння різними мнемонічними техніками, зокрема записування, повторювання, перефразування, візуалізація почутого.

3. Слухання з метою аналізу й оцінювання інформації. Потребує вміння розпізнавати помилки в аргументах і твердженнях адресанта, розрізняти факти та оцінки.

Виокремлюють чотири основні стилі слухання, які ґрунтуються на певних мовленнєвих прийомах.

1. Рефлексивне (лат. reflexio — відображення) (активне) слухання. Воно передбачає активний зворотний зв'язок для контролю точності сприйняття почутого. Такий спосіб слухання доречний, якщо співрозмовник очікує підтримки, схвалення або йому необхідно глибоко й точно засвоїти інформацію. Рефлексивне слухання незамінне під час ділових переговорів, а також у конфліктних ситуаціях, коли співрозмовник поводиться агресивно або демонструє свою перевагу. Воно також передбачає активне використання словесної форми для підтвердження розуміння повідомлення. Основними видами рефлексивних відповідей є з'ясування, перефразування та резюмування.

2. Нерефлексивне (пасивне) слухання. Полягає воно в умінні уважно мовчати, не втручаючись у мовлення співрозмовника своїми зауваженнями. Така пасивна зовні поведінка насправді потребує значного фізичного й психічного напруження. Нерефлексивне слухання може бути корисним, якщо співрозмовник хоче обговорити наболілі питання, виявляє таке почуття як гнів або просто говорить про те, що передбачає мінімальну відповідь. Воно може супроводжуватися репліками типу «Так», «Розумію» або невербальними діями підтримки, наприклад кивком голови.

3. Емпатичне (грец. empatheia — пристрасть, співпереживання) слухання. Сутність його полягає у здатності людини співчувати, співпереживати. При цьому застосовуються всі прийоми рефлексивного слухання (з'ясування, перефразування, резюмування). Однак емпатичне слухання відрізняється від рефлексивного своїми цілями й намірами. Якщо метою активного, рефлексивного слухання/є якнайточніше усвідомлення повідомлення мовця, сутності його ідей, розуміння його почуттів, то мета емпатичного слухання — упіймати емоційне забарвлення цих ідей та їхнє значення для іншої людини, зрозуміти смисл висловлювання і почуття співрозмовника.

Емпатичне слухання дає змогу іншим подолати свої проблеми. Однак емпатичні слухачі не оцінюють мовця, не моралізують, не критикують, не повчають, не дають порад. Вони просто усвідомлюють проблему, своїми словами передають свої враження про ситуацію, що склалася з мовцем. Цей тип слухання доречний далеко не в усіх ситуаціях, коли людина звертається по допомогу. Іноді їй потрібна просто інформація, а не робота з її почуттями. Тому не варто використовувати прийоми емпатичного слухання, якщо немає часу чи бажання допомогти людині.

4. Критичне слухання. Цей вид слухання протилежний емпатичному. Слухач має настанову передовсім на критичне сприйняття інформації; спроба зрозуміти повідомлення відступає на другий план. Критичне слухання доцільно використовувати ситуативно, наприклад на діловій нараді, під час дискусії, на конференції, тобто там, де обговорюють рішення, проекти, ідеї, новий досвід, різні погляди на певну проблему тощо. Там, де аналізують нову інформацію, повідомляють нові знання, наприклад на лекції, семінарі тощо, критичне слухання є малоперспективним.

Висока культура слухання потребує значних свідомих зусиль індивіда, оволодіння комплексом знань і вмінь, які необхідно постійно вдосконалювати.

Запитання.

1. У чому сутність комунікативного кодексу? Чому знання і дотримання його є необхідною умовою ефективного спілкування?

2. Охарактеризуйте принцип кооперації.

3. Поясніть термін «імплікатура». Які імплікатури пов'язані з принципом кооперації, можливою експлуатацією його максим?

4. Укажіть роль принципу ввічливості в комунікативному процесі. Як він взаємодіє з принципом кооперації?

5. Охарактеризуйте типи правил спілкування.

6. Як конвенції спілкування регулюють мовленнєву поведінку комунікантів?

7. У чому сутність мовленнєвого етикету? Які функції він виконує в комунікативному процесі?

8. Укажіть засоби, якими реалізується мовленнєвий етикет. У чому полягає їхня специфіка?

9. Як пов'язані частота і варіативність одиниць мовленнєвого етикету з регістром спілкування і належністю мовця до певної соціальної групи?

10. Охарактеризуйте типи тональностей спілкування.

11. Яка роль культури слухання у мовленнєвому спілкуванні?

12. Охарактеризуйте недоліки, властиві багатьом слухачам. Як можна їх подолати?

13. Опишіть основні стилі слухання.

© Хмельницький нацiональний унiверситет
29016 Україна м.Хмельницький вул.Iнститутська 11