Хмельницький нацiональний унiверситет 
 Iсторiя української лiтератури
Вступ
Програма навчання
Рекомендацiї
Оцiнювання
Глосарій
Лiтература

САМОБУТНІСТЬ ПОЕТИЧНОЇ СПАДЩИНИ П.ГРАБОВСЬКОГО.

1. Життєвий і творчий шлях.

2. Поетичні збірки П. Грабовського “Пролісок”, “Твори Івана Сурикам”, “З чужого поля”, “З півночі”..

3. Основні мотиви, образи, художня своєрідність.

4. Перекладацька діяльність письменника.

Ім'я П. А. Грабовського тісно пов'язане з літературним процесом другої половини XIX ст., коли укра­їнська поезія посіла визначне місце в духовному і естетичному розвитку народу. Як найрухоміший жанр літератури, вона завжди відгукувалася на важ­ливі явища та події громадського і політичного життя, художньо виражала найболючіші соціальні і філо­софські проблеми епохи. У час заборони українського слова (валуєвський циркуляр, 1863 р. та Емський указ, 1876) українські письменники, долаючи численні перешкоди, чимало написали прекрасних творів.

Народився П. Грабовський в селі Пушкарному Охтирського повіту Харківської губернії (тепер село Грабовське Краснопільського району Сумської обла­сті) 11 вересня (ЗО серпня ст. ст.) 1864 року в родині Арсена і Ксенії Грабовських. Він був другою дитиною. «Батько мій був паламарем у слободі, занедужав на сухоти і помер у молодому віці, лишивши п'ятеро ді­тей; то жили вбого, а то стало ще гірше»,— згодом напише поет в «Автобіографії». Спочатку П. Грабовський навчався у місцевій цсрковно-парафіальній школі, а на десятому віці жигтя майбутній поет стає учнем Охтирської бурси, котра як зазначав П. Грабовський, нічого йому не дала. З 1879 р. Павло Грабовський навчається в Харківській духовній семінарії. У цей час він знайомиться з світовою літературою, що сприяє форму­ванню його революційного світогляду. Вступає в орга­нізацію народників «Чорний переділ» і мріє всі сили, навіть життя, віддати за народ. «Се була якась невід­хильна потреба серця, котру... відчувала вся російська молодіж того часу»,— писав він в «Автобіографії».

У 18 років (1882 р.) П. Грабовський за перехову­вання забороненої літератури був заарештований, ви­ключений з семінарії і висланий в рідне село Пушкарне. Саме на цей час припадає початок творчості поета. Отже, перебування П. Грабовського в Пушкарно­му (кінець 1882 — весна 1885 рр.) не пройшло дарма. Вій писав, незважаючи на поліцейський нагляд. У кін­ці 1884 року пристав зробив черговий обшук у Гра­бовського і знайшов при цьому сім рукописів у віршах і прозі власної творчості Грабовського, два зошити чорнових кореспонденцій тощо.

В 1885 році після закінчення «домашнього ареш­ту» П. Грабовський знову повертається до Харкова, влаштовується коректором. Але працював недовго. З 1885 року перебував у армії в Туркестанському вій­ськовому окрузі. За протест Грабовського проти зну­щань офіцерів над солдатами військове начальство відправляє його у Ташкент, але по дорозі до місця призначення в Оренбург 1886 року поета було знову заарештовано і повернено до Харкова для слідства за належність до харківської групи таємної революційно-народницької організації «Чорний переділ». Чимало часу знемагав П. Грабовський в харківській та ізюм-ській тюрмах і після тривалого слідства та суду його було вислано на 5 років до Сибіру (в Іркутську губер­нію). Дуже важким і виснажливим був шлях поета по арештантських пересильних етапах. Сам він писав: «Трудно уявити собі всю нелюдськість того шляху, не потоптавши його; провадять часто силою. Шлях на заслання по­легшили П. Грабовському зустріч і дружба з Надією Костянтинівною Сигидою, революціонеркою, людиною великої душі і мужнього серця. Учителька з Таганрога Н. К. Сигида була заслана на каторгу за переховування на квартирі різних ма­теріалів друкарні «Народна воля». По дорозі на за­слання поет здружився з нею і полюбив її, хоч скоро їм судилася розлука на все життя — Сигиду направи­ли в жіночу тюрму на Кару, а П. Грабовського — в Балаганський округ.

Пізніше, у 1889 році сталася Карійська трагедія, яка сколихнула всю країну. П. Грабовський на ці по­дії теж відгукнувся, він присвятив низку віршів полу­м'яній і нескореній революціонерці — Н. К. Сигиді. Про її мужній подвиг і героїчну смерть розповів у своїх спогадах відомий російський поет П. Ф. Якубович (виступав під псевдонімом Л. Мельшип), який тоді був на засланні у тих місцях. У статті «Дві тра­гедії 1889 року в Сибіру», надрукованій у першому номері журналу «Русское богатство» за 1906 рік (с. 15—17), Якубович розповідає про злочини росій­ського самодержавства, про нелюдські знущання над революціонерами. Про Надію Сигиду, наприклад, він пише: «Це була жінка рідкісної душевної чистоти, безмежно віддана ідеї соціальної революції, але, не-зважаючи на молодість (їй було 25 років), вона вже була на смерть ранена долею і ие дорожила особистим життям. По дорозі до Сибіру вона втратила засудже­ного чоловіка». Вплив Сигиди на Грабовського був величезний. Цій мужній людині письменник присвятив близько 18 поезій. В одній з них — «До Н. К. С.»—Грабов­ський пише:

Такої певної, святої,

Такої рідної, як ти,

Такої щирої, простої,—

Вже більше, мабуть, не знайти.

Таку не часто скинеш оком,

Такою тільки що марить...

А раз зустрінеш ненароком,—

Навіки долю озарить!

П. Грабовський називав її своєю «зорею ясною», своєю музою. Із хвилюванням він розповідав про тра­гічну смерть Сигиди і її трьох товаришок — М. Ковалевської, Н. Смирницької, М. Калюжної, що тієї самої ночі померли, прийнявши отруту як протест проти закатування Сигиди. «У той же день Сигида померла. Ковалевська, Смирницька і Калюжна негайно ж прийняли отруту. Лікар, який з'явився на їхній стогін, застав Ковалевську вже в агонії, у непритомності. Смирницька ж і Калюжна трималися ще на ногах; одначе від будь-якої допомоги вони обидві рішуче відмовилися. Коли ж Калюжна нарешті втратила свідомість, Смирницька весь час стояла перед нею на колінах і вкривала її лице і руки поцілунками; потім сама лягла біля неї і померла». Смерть Надії Сигиди була великим ударом для Павла Грабовського.

П. Грабовський разом з іншими засланцями скла­дає, підписує і віддруковуе протест «Русскому правительству», який був спрямований проти нелюдських умов поводження з революціонерами (зокрема, викри­валася Карійська трагедія) і розповсюджений в різ­них місцях Росії. За це його було знову кинуто до тюрми на три з половиною роки. Незважаючи на жах­ливі тюремні умови, поет пише чимало творів, пере­кладає поезії М. Некрасова, И.-В. Гете, О. Пушкіна. Довго тягнулося слідство. Спочатку Грабовського було засуджено на каторгу, але пізніше сенат замінив її поселенням у найвіддаленіших районах Східного Сибіру — у Вілюйськ. «...Тутешній клімат,— писав Грабовський про Якутськ,— в одну зиму поклав на мене свою жорстоку печать». У Тобольську було не краще. Заробітки були мізерні, а витрати зростали, особливо, коли П. Грабов­ський одружився. Як згадує М. Накоряков: «Майже через рік по приїзді до Тобольська — в кінці 1900 ро­ку — Грабовський оженився з А. М. Лук'яновою, яка вчилася у фельдшерській школі. Павло Арсенович був життєлюбцем і вважав, що людина мусить жити пов­ним життям. Очевидно, й оженився він за щирим по­чуттям, знайшовши людину, що була близька йому за всіма своїми якостями. Анастасія Миколаївна Лук'янова, вислана з Москви до Тобольська під таємний нагляд поліції, була молодою, вродливою, життєрадіс­ною особою. У кінці 1901 року у Грабовських наро­дився син Борис...

Вподовж усього життя письменник боляче пережи­вав розлуку з Україною. Туга за рідним краєм особ­ливо посилилася в останні роки. І це відбито в бага­тьох його творах. Патріотичні мотиви пронизують усі збірки поета. Будучи вже тяжко хворий, поет 24 ли­стопада 1902 року, за п'ять днів до смерті, пише Грінченкові хвилюючого листа, в якому виливає свій біль, що вже не доведеться йому більше побачи­ти улюбленої батьківщини: «Я тяжко занедужав, нема надії прожити зиму. Вада серця. Д. Є. одіслав 1-й збірник творів; 2-го, на превеликий жаль, не доведеть­ся скласти. По моїй смерті, якщо прийде хіть та лас­ка, складіть з останнього, попереправлявши, де треба, ще яку збірочку, бо самому, мабуть, вже не доведеть­ся. Умираючи, накажу жінці переслати Вам дещо з листів та недопалків. Що хочете — те й зробіть. Ось ще просьба: стрінете мого маленького сина де-небудь, так поможіть йому прибитись до якого щиро україн­ського гурту. Бувайте здорові, та й сили писати немає більш. Незабаром сподіваюся смерті. України так і не

побачу».

12 грудня 1902 року П. Грабовського не стало. Друзі виконали його заповіт — поховали поруч з моги­лами декабристів. На скромному похороні П. Грабовського були всі знайомі та товариші поета по службі. Останні по­клали на могилу вінок з написом: «Безкорисливому трудівнику і дорогому товаришу від товаришів по службі».

Тернистий шлях пройшов Грабовський—тюрми, багаторічне заслання. Але героїчного духу поета ніщо не зламало:

Я виніс все...

Кайдани та неволя

Ні світлих мрій,

ні зваги не взяли;

Не здужала звалити зла недоля,—

писав Грабовський у вірші «Я виніс все...»

Щодо літературно-естетичних поглядів, то вони пе­редусім формувалися в П. Грабовського під впливом самого життя, фольклору, творів М. Гоголя і Т. Шев­ченка.

Писати поезії П. Грабовський почав ще в юнацькі роки. Але бурхливу свою письменницьку діяльність розгорнув на засланні. Незважаючи на складні обста­вини свого життя, важку хворобу, Павло Арсеновнч створив прекрасні зразки оригінальної поезії, дав чи­мало перекладів поетичних творів різних народів, написав ряд літературно-критичних праць, низку пу­бліцистичних статей. І про що б не писав поет, він завжди звертався до рідного краю, рідної пісні. «Втіхо моя, пісне українська! Мов дотик зачарованої істоти, ти зміцняєш мої сили»...— напише поет на засланні.

Пісня, пройнята гуманізмом та оптимізмом, глиби­ною народної мудрості, стала органічною частиною творів поета, який сам вийшов з трудових низів, зав­жди жив їхніми муками, болями й надіями, невтомно збирав і акумулював у собі все їхнє духовне багат­ство. Народну творчість Грабовський гаряче полюбив Щез дитинства, глибоко шанував її носіїв і захисників, і цю любов проніс, як святиню, через усе своє жит­тя. Про це особливо яскраво свідчать його поезії, пуб­ліцистичні праці, зокрема стаття «Невідомі творці», написана 1892 року в іркутській тюрмі і присвячена са­модіяльним авторам з народу. Поетичний доробок П. Грабовського становлять кілька збірок ори­гінальних та перекладних поезій: «Пролісок» (Львів, 1894), «Твори Івана Сурика» (переклади з Сурикова. — Львів, 1894), «З чужого поля» (пе­реклади. — Львів, 1895), «З півночі» (Львів, 1896), «Доля» (переклади. — Львів, 1897), «Кобза» (Чернігів, 1898), поема «Хома Баглай» (переспів з Роберта Бернса. — Чернігів, 1898); підготував до друку збірку пере­кладів «Хвиля», що була опублікована аж 1941 р.

Поетичний дебют П. Грабовського відбувся 1890 р. в журналі «Зоря», № 21, 1 (13) листопада під псевдонімом Г. А. Панько. Збірка «Пролісок» вмістила 116 віршів. Епіграфом для неї слугу­вала заключна строфа з вірша «Поетам-українцям»:

Народ, покинутий на злидні,

Народ, плазуючий у млі,

Повинен стратить риси рідні,

Безслідно стертися з землі.

У коротенькій передмові-анонсі поет прямо звертається до читача, налаштовуючи його на сприйняття не модної на той час «штуки для штуки», а щирої розмови від серця до серця. «Не шукайте, — пише він, — в нім солодких пахощів, та й не барвистий він до того, звичай­но... як усякий пролісок, що ледве-ледве пробився з-під снігу на мир... Тож вибачте! Заманулось до божого світла — от і склалась збіроч­ка... вже чого варта, так нехай і вітають».

Виносячи на суд людський своє перше творіння, поет одразу за­декларував відверту щирість спілкування з читачем, своє розуміння мобілізуючоі ролі поезії в оновленні людського суспільства, у боротьбі проти зла і насильства. У збірці помітний сильний струмінь народ­ницького світогляду. Боротьбу за щастя для людини, за «світло в чорній млі» уявляє поет як «шлях любові та освіти», «громадської роботи», як поступ до «сонця правди», «невмирущого братерства», «сподіваного раю». Грабовський, як і народники, щиро співчуває людині підневіль­ної праці («Робітникові», «Швачка», «З життя...», «Трудівниця» та ін.); по-синівськи проймається трагічною долею жінки-матері, її болем («До матері», «Вийшла з хати стара мати», «Допусти»); ніжність серця і душі дарує коханій, товаришці по боротьбі («Тяжкий завіт», «До муче­ниці», «Зі в'язниці», «По Сибири», «Посвята», «Квітка» («До Н.К.С.»), «До Н.К.С.», «До Н.К.С.» («Зранку в холодну могилу...») та ін.).

Збірка «Пролісок» зорієнтована на пряме «втручання» автора у суспільне життя, наснаження художнього слова громадянськими мо­тивами, на вихід за межі «мужицького круга», зменшення самодостатньої ваги історичної тематики, культивованої козакофільською течією ліберально-народницької поезії, зосередження на сучасній темі Якщо попередники Грабовського «вважали своїм обов'язком оспіву­вати козаччину, то сучасники майже цілком полишають цю тему ; свої патріотичні думки висловлюють у переспівах з європейської поезії (Кониський, Франко, Щурат) [_] або просто убирають їх у сучасні образи (Чайченко, Грабовський, Леся Українка)». Свої думки про ко­заччину Грабовський висловлює обережно й неохоче, явно віддаючи свої симпатії сучасним темам:

Запоріжжя та козацтво

Спать уклалися в журбі...

Інший час, панове-братство,

Інші теми на добі!

«Україна свята, перемучена» часто приходила в його невольницькі пісні («До України», «До Русі-України», «До українців», «Україно моя», «Оце читав я про світи», «Рідний край», «Заповіт» та інші). Проте і в них закрадається той безконечний смуток, що пригнічує автора:

І в минулому — могили,

І попереду — хрести;

Як-то вельми треба сили

Світлу віру зберегти.

У політичних віршах поет уміло добирає гострих, твердих слів, які перейняті безконечним смутком, що дало підстави І. Франкові назвати поезію П. Грабовського «криком болю і туги за рідною Україною». Зболена любов Павла Грабовського, до України, його послідовне українство — ще від юних років, ще тоді сформувався він як свідомий українець, про що йшлося вище. І подальша його трагічна відірваність од рідної землі, чуже-чужісіньке оточення не лише не вбили, не приглушили національного почуття, а навпаки — посили­ли. То ж чи треба дивуватися, що й домінуючим мотивом його поезії стала Україна, її неволя. Звернімо увагу на першу збірочку Грабовського «Пролісок» (1894). Зовсім не випадково поставив він за епіграф до неї чотири власних рядки з поезії «Поетам-українцям», вміщеній далі у цій же збірці:

Народ, покинутий на злидні,

Народ, плазуючий у млі,

Повинен стратить риси рідні,

Безслідно стертися з землі.

Вражає точність вислову, вражає проникливість, глиби­на бачення стану. України — «злидні», «мла», загроза асиміляції, зникнення етносу. Це писав 30-літній Грабовсь- кий, і ті рядочки якнайкраще показують, що мучило його там, у снігах. Мучила, випікала душу доля України. І його власна доля була віддзеркаленням долі рідної землі.

Цикл звернений, передусім, до інтелігенції. Як бачимо, на початку 90-х рр. Грабовський розумів, що саме ін­телігенція має вести націю, бути генератором ідей, будителем свідомості. Це істотний момент, бо саме тут, як і в інших поезіях Грабовського, підтвердження неприй­няття ним класових догм щодо гегемонної ролі пролета­ріату і т. ін., хоч це не означає, що він взагалі відкидав його революціонізуючу роль чи не співчував знедоленим низам.

Cправжній Грабовський-поет і цікавий, і талановитий, із своєю, дуже природньою, без натяку на якусь штучність, метафорич­ністю, точними і, знову ж, органічними порівняннями, багатоманітною ритмікою, чітко окресленою семантикою, модернізованими фольклорними формами, символікою на­скрізних художніх образів (як «хрест», «ярмо» тощо), що інтегруються в національній ідеї автора

Під небом дальньої чужини

Складав я з сліз своїх пісні,

Сумні, як доля України,

Як стогін вітру, жалібні.

Це вже аж ніяк не стереотип, не абстракція, не риторика

У посланні «До Русі-України» поет пристрасно бажає рідному краю, щоб «на волю здобувавсь», «щоб Русь по­різнена устала з-під віковічного ярма». Він нагадує читачеві про оту розірваність території поміж сусідніми імперіями, про її «ярмо» — національний гніт. В іншому посланні — «Народові українському» — визначає становище свою народу як «раба», «потурача раба». А в останньому рядку висловлює надію-ствердження:

Позбудуться нащадки горювання,

Наздоженуть загальнолюдський рух.

Так само і в поезії «Мало нас, та се — дарма»:

Тричі проклята тюрма

Пануватиме не завжди.

У найскладніших життєвих ситуаціях Грабовський не тільки не втратив віри, а й боровся за неї все життя, несучи тяжкий хрест муки і терпіння.

У творі «До сіячів» поет закликає до знань, освіти, до активної праці й боротьби в ім'я «братерства» і «правди всенародної». «Ці поезії, — писав О. Маковей, — то ціла трагедія невільника, що рветься до життя й роботи, падає і піднімається, других накликає до праці для людей і сам по собі показує наслідки самоти на чужині та неволі, що переходить цілу школу почувань: від найвищого одушевлення до крайнього песимізму. Ці психічні мотиви складаються на різні способи в пісні і раз гудуть, як похоронні дзвони, а раз жваві марші до походу».

Сам Грабовський досить критично оцінював свою першу спробу. «Я сам трохи бачу свої хиби, — пише він Франкові, — а чи вирятуюсь з них — не знаю. Вельми бідний зміст творів, повторювання мотивів, далекість від повної сучасності у всім її об'ємі, зайвість власних тем, загальність думок та почувань, без усякого колориту оригінальності, убогість та штучність [...] форми, небагатий круг уживаних мною ро­зумінь — це хиби, що кидаються мені самому на очі». Уже в ранніх творах поет виявляє глибоке розуміння спільності інте­ресів трудящих різних націй, необхідності спільних їхніх зусиль у бо­ротьбі за поступ, волю, людські права («До великоруського поета Рамшева»). П. Грабовський перший в українській класичній літературі висло­вив почуття братерської любові і поваги до таких безправних народностей дореволюційної Росії, як туркмени (поема «Текінка»), буряти (поема «Бурятка»), якути (нарис «Червоний жупан») та ін. Цікавий вірщ «До Б. С.-го» («Прощай, коханий ляше-друже»), присвячений поляку Броніславу Сєрашевському як продовження Шевченкової традиції.

Майбутнє свого краю, України, поет пов'язує з братерським єднан­ням всіх трудящих незалежно від їхньої національності. Позитивний ідеал Грабовського —- це людина високої моральної чистоти, глибо­ких ідейних принципів, борець за волю і щастя народу, альтруїст, готовий в ім'я високої мети віддати своє життя. Боротьба за народне визволення і народне щастя — зміст усієї творчості П. Грабовського.

Я не літав в надзоряні країни,

А все державсь бездольної землі;

Боровся я за щастя для людини,

За світло в чорній млі, —

так характеризує сам поет своє покликання у вірші «Смієшся ти...». Ліричним героєм його поезій є революціонер, який, подібно до каме­нярів Франка, не звертає з обраного шляху. Компромісний шлях, угода з ворогом, каяття — неприйнятні для революціонера. Його шлях — боротьба до перемоги. Зневіреним і слабодухим поет заповідає:

«Не зітхай так безнадійно,

Скорбних уст не замикай,

Рук не складуй ще подвійно,

З лану битви не тікай.

Треба знайти в собі сили, волю, щоб перебороти морок реакції, ви­явитись дужчим за ворога, — і тоді «за годиною прокляття, мук, кайда­нів та крові, прийде жадане панство, себто царство волі».

Образ революціонера у Грабовського не має конкретно-індивіду­алізованих рис. Він не виникає в якихось сюжетних деталях, в роз­витку сюжетних ходів. Навпаки, поет прагне до створення узагальне­ного образу революціонера з суворою й невблаганною нормою пове­дінки, труднощами, що супроводжують його на нелегкій дорозі, вико­ристовуючи для цього вірш-заклик, вірш-роздум, медитацію.

Героїчний подвиг, громадянську мужність, непохитність революцій­них борців уславлюють кращі ліричні поезії, написані в пам'ять за­мученої в царській катівні революціонерки, поетового ідейного друга Н. К. Сигиди, вірші-послання до товариша по іркутській тюрмі М. Орло­ва, вірш на честь товаришки по засланню Є. І. Шефтель («До М. О-ва», «Прощання», «До товариша», «На спогад», «На братній могилі», «Тужба», «Братам», «Мета», «Посвята», «Тяжкий завіт», «До мучениці», «Зі в'язниці», «По Сибири» та ін.). Усім цим поезіям притаманні високий героїчний дух, оптимізм, пафос перемоги.

Однак поет переборює тимчасові тяжкі настрої і просить про­бачити йому цю слабкість. Він хоче знов «працювать без кінця, Власні жалі порвати з докором. Згиньте ж, туги мої! Ви не гідні слівця, Про вас навіть і згадувать сором!». Короткочасну кризу подолано. Поет розуміє, що не можна піддава­тися тимчасовим настроям, яким би гострим і дошкульним не став тиск життя в тюрмі чи засланні, якими б гіркими не були ті чи інші розчару­вання («Справжні герої» (зб. «Пролісок»), і знаходить у собі сили, щоб перебороти тимчасове, хворобливе, все, що тисне на нього ззовні, і йти вперед («Уперед!»).

В поезіях П. Грабовського є чимало майстерно змальованих кар­тин природи — контраст до нужденного підневільного життя тру­дящих мас. Яскраво представлена і його пейзажна лірика («Сон», «Квітень», «Вечір», цикл «Веснянки»). У циклі «Веснянки» (6 поезій) пішов шляхом І. Франка, творчо розширивши ідейно-естетичні мож­ливості пейзажного жанру. Відштовхнувшись від настроєвості і рит­мічно-поетичної системи народних веснянок, він надав цьому жанру свого змісту, свого соціального звучання, індивідуального стильово­го тембру.

Цикл «Веснянки» («Зійшли сніги...», «Знову, ластівочко-серце», «Сум­но заспівала ластівочка люба», «Правду мовила пташина», «Годі ж нудитись, складаючи руки», «Годі ж нудитись», «Розцвітайся ти, вес­нонько красна») відкриває збірку «З півночі» (1896), створену Грабовським у стані тяжкого болю, про який він сам розповів у «Перед­мові»: «Може, мені соромно буде згадати про ту слабість внутрішніх сил, про той упадок духа, що сплодили подавані оце читачеві мої розпучні співи... Гірко подумати, та ще гірше було б знищити без жалю ті вистраждані співи, власними руками пошматувати своє на­мучене серце». Включений до розділу «Сумні співи», цикл є виявом ще однієї грані таланту Грабовського-пейзажиста.

Природа вабить поета своєю чистотою, свіжістю й здатністю вос­кресати. Проте найчарівніша природа осмислюється поетом у со­ціальному плані: весняні мотиви переплітаються з трагізмом життя «в пеклі» його земляків, закутих у рабські пута, озлоблених, продажних і зрадливих. Тому людина і природа переважно контрастні, аж до ворожості. Грабовський переакцентовує людину і природу, порушую­чи таким чином ідеальну гармонію між ними.

Сіяють злотом небеса,

Витьохкують пташки...

А груди думонька етика....

У суворій пейзажній ліриці поет зображує невідповідність між красою природи і становищем трудового народу. У формі діалога з ластівкою — провісницею весни — подано порівняння сибірської каторги з життям в Україні, де

Крук недолі над всім кружить,

А соборище панів,

Знавіснівши, гірко тужить

Що, бач, мало кайданів.

Грабовський виявив уміння навіть у трагічні ситуації внести опти­містичні мотиви. Веснянки відображають настрій ліричного героя-засланця, який задихається в атмосфері реакції, відчуває трагізм свого станови­ща, але не втрачає віри в очищення свого народу, воскресіння України.

«Веснянки» П. Грабовського — взірець високої поезії, класичний зразок поєднання духу і форми народної пісенності з передовими ідеями та покликами часу. Вони перегукуються з веснянками Фран­ка. Обох поетів єднає любов до України, співчуття до знедолених, підневільних народів, прагнення підвести з колін українців, підняти національну свідомість народу, вселити впевненість у самодостатність української нації. Відгомін поезії Франка, особливо в першій збірці, спостерігаємо в осмисленні образу нового героя: подвижника-інтелігента («Справжні герої», «Трудівниця»), селянина-бідняка, заробітча­нина («Допусти», «Там і тут», «Сироти», «Вийшла з хати стара мати»), ремісниці-пролетарки («Швачка»), робітника («Робітникові») та ін.

М. Вороний дорікав Грабовському за одноманітність рис лірично­го героя, повторюваність мотивів (невільницьких, тюремних, призна­чення мистецтва, нерозділеного кохання та ін.), жанрову обмеженість (послання, умовний діалог) і обмеженість засобів художньої реалі­зації ідеї (спогад, сон, роздум, заклик).

Справді, переважна більшість оригінальних поезій Грабовського — це послання, адресовані коханій дівчині, сестрі, товаришці, рідному краєві, друзям-засланцям, іншим народам («До українців», «Народові україн­ському», «Народові єврейському», «До галичан», «До Русі-України», «До товариша», «До Б. С-го», «До великоруського поета Рамшева», «До парнасців» та ін.). Та саме в цих посланнях М. Вороний не помі­тив широкого діапазону «розмови» автора зі своїми адресатами, їхньої «нової, енергійної дикції», як сказав би І. Франко, і того, що називається справжнім здобутком української поезії кінця XIX століття: високої ідейності, щирості, співчуття до найбідніших верств народу, непохит­ної віри у майбутнє воскресіння-відродження України.

За певної публіцистичності, «лозунговості», «оголеності» думки у ранній творчості поезія Грабовського наступних збірок вирізняється чіткістю строфічної будови вірша з виразною ритмікою, пісенною ме­лодійністю і, головне, розмаїттям інтонацій: від найніжніших звертань, лозунгових закликів і публіцистичних монологів до гнівних осудів, звинувачень, товариських порад, застережень, інвектив.

Народившись як поет в жорстоких умовах каторги, Грабовський один із небагатьох українських письменників пошевченкової доби оспівав політичних каторжників —в'язнів особливого типу, — до яких ставився з високим пієтетом. Ліричний герой Грабовського —це переважно сам автор— патріот-борець, що йде на небачені жертви заради звільнення народу, тонкий психолог людської душі, правдошукач-полеміст.

У цих віршах — палка віра у здійснення заповітної мрії-зорі («Надія», «До товариства», «Прийде час»); заклики-настанови («Бор­цеві», «Дайте», «На морі», «Виклик»); нерозділене кохання («Квітка», «До Н.К.С.» та ін.); страшна, безмежна розпука («Пустка», «В самоті», «Годі, несила, немога», «Змордований горем», «Тяжко дихати»). Сумні мотиви, як у народній пісні, зливаються в суголосся соціального гніву і протесту мільйонів.

Увага до психологічного аналізу ситуацій, динаміка характеру в тісному зв'язку з соціальними чинниками сприяли модифікації прин­ципів поетичного зображення дійсності, психологізму поетичних об­разів, в основі системи яких «були жести душі, виведені на поверхню свідомості героя на рівні уявлень про добро, обов'язок, совість як ос­мислення дійсності через морально-етичний переріз».

Послідовний продовжувач естетики Шевченка, Грабовський підно­сить і розвиває українське поетичне слово в нових умовах. Його по­езія сприяла утвердженню в українській літературі кінця XIX — початку XX ст. таких жанрів, як вірш-заклик, марш, пісня, послання, роздум; наповненню їх агітаційною дикцією, пов'язаною з пропаган­дою нових ідей. Насичена політичною лексикою, поезія Грабовського вирізняється високою версифікаційною культурою, ритмічною легкістю й оптимістичним пафосом.

П. Грабовський — перекладач

Працюючи в багатьох жанрах, Грабовський невтомно прагнув знай­ти шлях до серця читача, вплинути на розвиток його свідомості, гро­мадянської гідності. Переконаний, що ні конституція, ні революція не розв'яжуть «цілком питання українського», Грабовський зао­хочував українську молодь працювати на ґрунті українському, серед роду українського, мовою українською. Цій меті підпорядкована його перекладацька праця, намагання якнайбільше перекласти кра­щих зразків світової поезії. Тогочасні українські переклади, особливо літератури «народної», не задовольняли Грабовського, бо хибували на брак «системності та провідного напрямку». У «Листі до молоді української» (1894) він піддає нищівній критиці переклади народних видань Льва Толстого («Где любовь, там и Бог», «Чем люди живьі». — Авт.), які «затуманюють голови люду, і без того затуманені, — ба й не самому люду: частина інтелігенції російської отарою посунулася за тими книжками та думками; такий вплив ми вважаємо шкідливим з боку громадського і добачаємо в ньому знаменник патологічного руху на деякий час».

Як патріот Грабовський бажав, щоб український народ ознайомлю­вався з високохудожніми творами Байрона, які «надовго ще явля­тимуться живим джерелом ідей та завзяття свободолюбного»; сло­в'янською поезією, що «повчила б нас дечого, от хоча б прихильності до рідного краю».

Своє бачення перекладацької справи Грабовський висловлив у листах до М. Павлика, І. Франка, О. Маковея, Б. Грінченка; у публіцис­тичних та літературно-критичних статтях («Лист до молоді україн­ської», «Слов'янам. Нові вірші Шевченка», «Московські переклади творів Шевченка»); у передмовах до збірок поетичних перекладів та переспівів («Твори Івана Сурика». Переклав з російського Павло Граб (1894), «З чужого поля». Переклади Павла Граба. Накладом Костя Паньковського (1895), «З півночі». Твори Павла Граба. Накладом Костя Паньковського (1896), «Доля». Переспіви Павла Граба. Накладом редак­ції «Зорі» (1897), «Кобза». Співи і переспіви П. Граба. Видав Б. Грінченко (Чернігів, 1898), «Хвиля». Переспіви Павла Грабовського (1899)), які охоплюють імена поетів різних часів і народів: англійців та амери­канців (Е. По, Дж. Байрона, Т. Гуда, Г. Лонгфелло, В. Скотта, Т. Мура, Р. Соуті, П.-Б. Шеллі, Р. Бернса, Е. Броунінг та ін.); італійців (Дж. Кар-дуччі, В. Філікаї, Л. Джакомо, А. Негрі); німців (Й.-В. Гете, Р. Прутца, А. Шаміссо, Й.-М.-Ф. Рюккерта, Й. Шерра, Н. Ленау, А. Крістен, Л. Уланда та ін.); французів (П. Дюпона, Ш. Бодлера, Ф. Коппе, П. Верлена та ін.); грузинів (І. Чавчавадзе, Н. Бараташвілі); болгарів (І. Базова, X. Ботева, М. Москова); хорватів (А. Гарамбашича, П. Прерадовича); сербів (Змай-Іовановича); словака (Й. Томашека); чеха (В. Ґанку) та ін. Обставини спонукали «братись за працю, яка навернулась під руки, щоб зробити хоч дещо».

Працював Грабовський у несприятливих, часто безальтернативних умовах (відсутність потрібних словників, довідкової літератури і навіть художніх текстів), тому не мав можливості добирати твори, зберігаючи часовий, географічний, тематичний або жанровий прин­цип формування книги.

Перші переклади П. Грабовський почав з «Шільйонського в'язня» Байрона і «Євгенія Онєгіна» Пушкіна у московських Бутирках 1888 р. і не покидав цієї праці до смерті. Крім О. Пушкіна Грабовський пере­кладав Ф. Тютчева, М. Лєрмонтова, М. Михайлова, М. Огарьова, І. Су­рикова, М. Некрасова. З поезії останнього він переклав «Душно! Без счастья и воли...», «Пророк» та ін. У листі до М. Павлика від ЗО січня 1897 р. довідуємося про його намір перекласти «Кому на Руси жить хорошо»: «За перекладування Некрасова візьмусь з охотою, та тільки довго, мабуть, доведеться сидіти, а я зараз зовсім нездужаю працю­вати...» . Грабовському належать переклади російських би­лин («Ілля Муромець убива Соловія-розбійника», «Ілля Муромець визволяє Київ», «Святогор», «Микула», «Як перевелись богатирі на Русі»).

Грабовський-перекладач дбав, щоб український читач знайомив­ся з істинним, неспотвореним оригіналом. У своїх коментарях до окре­мих перекладених творів він давав довідки, примітки, оцінки твору та довідки про його автора (про І. Сурикова, Е. По, Дж. Байрона та ін.)і висловив чимало слушних думок про принципи наукової теорії ху­дожнього перекладу, головним з яких Грабовський вважав якнай тoчніше відтворення в перекладі думки і духу оригіналу. Отже, точність у розумінні Грабовського — не копіювання тексту, яке неминуче призвело б до спотворення змісту оригіналу, а адекватна передача духу, внутрішнього життя оригіналу перекладачем. І в цьо­му він солідаризувався з І. Франком. У своїх перекладах Грабовський завжди намагався підкреслити їх прогресивну ідею. «В кожному творі, — говорить поет, — для мене мають вагу головна думка та загальний характер, дрібниці мені — ніщо, бо я не антикварій...» Тому, як зазначав він у передмові до збір­ки перекладів «Доля», у деяких поетів він «брав тільки мотив, переймав­ся настроєм, а переспівував цілком по-своєму». Через те багато своїх перекладів Грабовський називає переспівами.

Як перекладач Грабовський зробив чимало для популяризації Української поезії серед росіян перекладами російською мовою кращих зразків української поезії. Він склав збірку перекладів з україн-ької російською мовою під назвою «Песни Украины», куди ввійшли переклади з І. Котляревського, Є. Гребінки, С. Руданського, Л. Глібова, Манжури, І. Франка, М. Старицького, Б. Грінченка, Лесі Українки, особливе місце належить перекладам творів Т. Шевченка.

Імпульсом для перекладу українських творів російською мовою була «погорда та глузування критики московської про українські переклади з чужих мов», намагання спростувати усталений погляд серед росіян на українську мову, придатну, мовляв, «лишень до уличної лайки, п'яного базікання чи пташиного ворковання закоханих але цілком вбога та недотепна, щоб висловити ті високі думки та почуття, які подибуємо у Шекспіра, Байрона, Шиллера тощо». Не міг примиритись Грабовський з перекрученням національного ко­лориту поезії Шевченка, національного пафосу, індивідуального сти­лю і версифікаційної техніки Гербелем, Крестовським, Плещеєвим, Михайловим, Меєм, Бергом і Курочкіним — перекладачем «Кобзаря» Шев­ченка, виданого Гербелем у Петербурзі 1869 р. Спотворення націо­нального колориту Шевченкових творів названими російськими по­етами Грабовський трактував як вияв їх зневіри в багатства укра­їнської мови, неспроможність опанувати ці багатства, прагнення підпо­рядкувати видання Шевченка своїй політичній місії — дискредиту­вати його і всю українську літературу. З численних зауважень Грабовського про переклади Шевченка випливає, що він обстоював потребу глибоко наукового ставлення до перекладацької справи, необхідність наукового осмислення ху­дожнього тексту перекладачем. У статті чітко сформульовано думку про потребу глибокого знання перекладачем мови, історії, побуту і звичаїв того народу, твори якого перекладає. Цілком природно, що не всі переклади Грабовського задовольня­ють нас сьогодні. Проте, сприйнявши кращі традиції і принципи класичої перекладацької школи, до якої належав Грабовський, мистецтво українського перекладу досягло світового рівня. Перефразовуючи слова Грабовського про Шевченка, зазначимо, що одна згадка про таких людей може піднести і облагородити нашу душу, хоч на мить рідірвати нас від побутових дрібниць життя і віднести у вимріяний звабливий світ ідеалу.

© Хмельницький нацiональний унiверситет
29016 Україна м.Хмельницький вул.Iнститутська 11