Хмельницький нацiональний унiверситет 
 Iсторія зарубіжної літератури
Вступ
Програма навчання
Рекомендацiї
Оцiнювання
Глосарій
Лiтература

ТЕМА №28

А.МІЦКЕВИЧ – ОСНОВОПОЛОЖНИК ПОЛЬСЬКОГО РОМАНТИЗМУ

Питання теми

Особливості формування романтизму в Польщі.

Життєвий і творчий шлях А. Міцкевича.

Поема “Дзяди”.

Поема “Гражина”.

Поема “Конрад Валенрод”.

Поема “Пан Тадеуш”.

Основні терміни:

балада (франц., від лат. танцювати) — жанр ліро-епічної поезії фантастичного, історико-героїчного або соціально-побутового ґатунку з драматичним сюжетом.

поема — ліричний, епічний, ліро-епічний твір, переважно віршований, в якому зображено значні події і яскраві характери.

ІНФОРМАЦІЙНІ МАТЕРІАЛИ ТЕМИ

1. Особливості формування романтизму в Польщі.

Зовнішнє та внутрішнє становище Польщі наприкінці XVIII — на початку XIX ст. було надзвичайно складним. Ще 1795 року шляхетська Польща перестала існувати як самостійна держава і була розділена між трьома сусідніми державами (Росія, Білорусія, Литва). Польські ари­стократи, побоюючись народних рухів і по­встань, укладали угоди з урядами трьох сусідніх держав, аби зміцнити свої позиції. Внаслідок цього феодально-кріпосницькі від­носини у країні продовжували існувати ще певний час. Польське населення потерпало від тиску своїх і чужих панів. Серед різних його верств (селяни, міщани, дрібна шляхта) зростало невдоволення, що призводило до стихійних бунтів і розправ над поміщиками. Водночас у Польщу під впливом інших країн почали проникати капіталістичні відносини, що, з одного боку, сприяло розвитку еконо­міки, а з іншого — підсилювало класове роз­шарування суспільства і національне гноб­лення.

Відсутність у Польщі національної єдно­сті та незалежності, як це не парадоксально, дала поштовх розвитку суспільної думки та літератури. На початку XIX ст. у країні ство­рюються таємні патріотичні організації, особливо активно — напередодні польського повстання 1830—1831 р., що мали за мету звільнення Польщі. Виникають різні історико-літературні товариства, члени яких цікавляться національною історією, етнографією, культурою. Активізується, наближаючись до проблем сучасності, журналістика. А серед літературних напрямів на перший план висувається романтизм, що формувався у боротьбі з естетикою класицизму.

Романтична тенденція до універсального пізнання світу виявлялася в незадоволенні навколишньою дійсністю, пристрасному бунті проти неї і палкому прагненні змінити світ. У країні спостерігається справжній «вибух романтизму» в естетичному та ідейному плані, що пов'язано передусім із національно-визвольним рухом. Ненависть до непривабливої дійсності, до ницого існування сприяє формуванню ідеалу духовної перебудови світу, естетики фантастичного як своєрідного заперечення вад реальності та до гіперболізації внутрішнього життя людини. Майже всі зразки польської романтичної поезії просякнуті суперечливими і складними соціально-психологічними та ідейними настроями.

До специфічних рис польського романтизму на­лежать: відкритий зв'язок із суспільним життям, змішування різних стилів та жанрів, безпосередній вплив фольклору та яскраво підкреслений національний пафос.

Від часів Міцкевича польський ро­мантизм набув особливої дієвості. У ньому на повну силу зазвучали національні теми й мотиви. Він став могутнім засобом духов­ного пробудження народу в його боротьбі за свободу. Міцкевич вивів польську літера­туру на світовий рівень, привернув увагу інших народів і країн до польського життя. В особі Адама Міцкевича польська літера­тура здобула талановитого романтика, який висловив всю тугу поневоленої польської душі, її невичерпне багатство і моральну красу.

2. Життєвий і творчий шлях А. Міцкевича (1798-1855).

Адам Міцкевич народився 24 грудня 1798 року в с. Заосьї, неподалік від м. Новогрудка (нині Білорусь). Він походив із дрібної обеззе­меленої шляхти. Микола Міцкевич, батько поета, служив юристом у Новогрудці, мати займала­ся господарством і виховувала дітей. Після смерті батька в 1812 році сім'я опинилася у великій ма­теріальній скруті, тому Адам з дитинства готу­вався до самостійного трудового життя. Малого Адама, формувало кілька національних і соціальних середовищ зі своїми культурними традиціями (польське, білоруське, литовське), він зростав у досить демократичному оточенні, пильно придивлявся до побуту простого люду, захоп­лювався народними піснями, легендами, повір'ями.

У 1815 році Міцкевича як бідного шляхтича зараховують на державний кошт студентом Віленського університету, де він навчався до 1819 року спочатку на математично-природ­ничому, а згодом на літератур­ному відділенні. Міцкевич налагоджує зв'язки з віленськими масонськими ложами, а та­кож зі студентськими організаціями, зокрема з «Товариством шубравців» (голяків), яке перебувало під впливом ідей французьких енциклопедистів. У 1817 році організує таємне студентське товариство просвітительского характеру «Товариство філоматів» («друзів наук»), завданням якого було ретельне студіювання наук, поширення освіти серед народу, поглиблення національної свідомості тощо. Товариство від проблем науки і культури перейшло до політичних питань.

Писати вірші Адам Міцке­вич почав ще в дитячі роки, але до нас дійшли тільки ті лі­тературні спроби, які з'явили­ся вже під час навчання в університеті. У цих перших творах («Анеля», «Мешко, князь Новогрудський») помітний вплив польських просвіти­телів та французьких енциклопедистів. Упродовж 1822—1823 років у Вільно Міцкевич опублікував два томики своїх «Поезій». Переваж­на більшість виданих творів, у тому числі деякі балади, поеми «Гражина» і «Дзяди», були написані поетом у Ковно, де він пра­цював учителем гімназії з 1819 року, після закінчення університету. Згаданим виданням судилося розпочати новий період в історії польської літератури — романтичний, який найповніше відбив національно-визвольну боротьбу народу.

У 1820 році Міцкевич написав “Оду до молодості”. Використовуючи прийоми класицизму, він створив алегоричні символи молодості і старості. Молодість, за Міцкевичем – це сила, енергія, прогрес, пристрасть, рух, а старість – це політична близькозорість, егоїзм, підлабузництво, гальмо, реакційність. Поет уславлює тих, хто виборює світле майбутнє, закликає молодість не сидіти й чекати, а боротися. Хоч вірш і був написаний характерною для польського класицизму мовою, але сповнений романтичного пафосу, пристрасті. “Ода” стала гімном і маніфестом революційної молоді.

У 1822 році у м. Вільно був виданий 1-й том творів А. Міцкевича “Балади і романси” (накладом у 500 примірників). У передмові “про романтичну поезію” поет виклав власні думки та естетичні погляди на поезію взагалі та романтизм зокрема. Основу романтизму він вбачав і в народності, національній самобутності, у нерозривному зв’язку з потребами, почуттями народу. Автор наводить приклад занепаду грецької античної поезії, такої світлої, високолюдяної, неперевершеної, але яка стала прислуговувати тільки верхівці влади, порвавши всі зв’язки з народом.

Найвідоміша балада А. Міцкевича “Рибка”, в якій вчувається відгомін білоруських, польських пісень та казок про нещасну дівчину-селянку, яку зрадив пан. Селянська дівчина Кшися після того, як її скривдив і покинув пан, перетворюється на рибку і мститься своєму кривдникові та його дружині., перетворивши їх на каміння. Поету були близькими народні твори, в яких відображені високі моральні почуття, уявлення простих людей про єдиний для всіх моральний обов’язок. У баладі “Свитязанка” молодий мисливець, який порушив клятву вірності коханій, гине у водах озера, куди його заманює русалка. В баладі “Лілії” звучить мотив справедливого покарання для того, хто грішить, та не кається. В ній розповідається про пані, яка порушила вірність своєму чоловікові, вбила його, ще й обманює інших, лицемірить. Під час вінчального обряду брати вбитого затіяли між собою бійку за руку вдови. В цю мить церква разом з ними завалилася в прірву.

Цікавою є балада “Тукай”, у якій поет показав слабкість зв’язків дружби, взаєморозуміння, взаємодопомоги в суспільстві, де правлять гроші, егоїзм, користолюбство. Герой поеми – ясновельможний пан Тукай (багач і скупердяга) запродав душу нечистій силі, щоб продовжити своє життя. Він отримав еліксир безсмертя. Але щоб еліксир діяв пан повинен знайти людину – друга, котрому він міг довірити свою таємницю. Однак Тукай не може знайти такої людини, бо все своє життя турбувався тільки про себе, нікому не робив добра. Тож наприкінці життя залишається сам.

Тема патріотичного обов’язку, боротьби за свободу своєї землі – провідна тема в творчості поета. Тому в першому томі його творі вона також звучить. Цій темі присвячена балада “Свитязь”. На основі фольклорного матеріалу поет створив легенду про виникнення озера Свитязь. Легенду розповідає впіймана неводом русалка. Було колись місто Свитязь, яке належало князю Тугану. На Литву напали московські війська, і дочка князя Тугана вмовляє батька вирушити зі своїми воїнами на допомогу князю Миндовку, який сидів у Новогрудках і якого оточили московські вояки. Побачивши, що місто Свитязь залишилося без озброєних охоронців, царські війська напали на місто. Але ті, хто залишився там (старі, жінки, діти) вирішили, що краще вмерти, ніж потрапити в полон. Вони зібралися докупи, почали молитися – і по молитві місто провалюється раптом під землю, а замість нього з’являється озеро, оточене розкішними квітами цар-трави (це були мешканці міста, перетворені Богом на квіти). Зачаровані красою квітів царські ратники торкалися до них – і отруювалися. Так люди навіть після своєї смерті залишалися патріотами, захищаючи національну гідність.

Добре відомий у Польщі з казок і легенд чарівник-чорнокнижник пан Твардовський – герой балади Міцкевича “Пані Твардовська”. Веселий гультяй пан Твардовський, щоб вволю погуляти, попити, пожартувати, готовий продати чортові душу. Чорт радий взяти душу пана. Але, за умовою пана, перед тим, як оволодіти душею пана, чорт повинен виконати одне його бажання: хитромудрий шляхтич побажав, щоби диявол протягом року замінював пані Твардовській чоловіка. Однак чорт, почувши про злий, диявольський характер пані, перелякався і тікає, не вимагаючи душу пана.

Вірші про кохання, зібрані під назвою “Любовні сонети” захоплюють читача силою пристрасті, роздумами про життя, про почуття чоловіків і жінок. Чудовими є вірші Міцкевича про кохання: “Невільник, вперше я”, “Прощання”, “Данаїди”. Ліричний герой сонетів згадує свою кохану, свій рідний край, чекає любові ніжної і щирої, не займаної розрахунками і лицемірством, обманом і соціальним станом. В усіх його сонетах відчувається нотка печалі за тієї, з котрою йому не можна було бути разом, і за своєю батьківщиною.

У 1823 р. вийшов другий том "Поезій" Міцкевича. До нього увійшли поеми "Ґражина" і "Дзяди ". «Дзяди» ознаменували подальше проникнення поета в світ народ­них почувань і вірувань, це новий свідомий крок на шляху демок­ратизації літератури. В поему вплітається мотив глибокої осо­бистої драми: саме в той час Міцкевич пережив трагедію не­щасливого кохання до Марилі Ве­рещак. IV частина поеми показує муки й страждання Густава, го­ловного героя поеми, якого розлучили з коханою дівчиною. Поема «Гражи­на» стала результатом серйозного вивчення поетом історії Литви. Присвячена національ­ній темі, вона втілює найблагородніші патріо­тичні почуття автора.

Два томи творів Міцкевича офіційна кри­тика зустріла вороже, на поета посипалися наклепи, як на особу, небажану для літера­тури і небезпечну для суспільства. До того ж на початку 1820-х років почалося судове слідство у справі філоматів і філаретів, до яких у ранній період творчості належав Міц­кевич. Понад сто учасників обох товариств були заарештовані й потрапили за ґрати. 22 жовтня 1823 року заарештували й Адама Міцкеви­ча. 20 квітня 1824 року Міцкевича було звіль­нено, але йому заборонили по­лишати Вільно, де тоді відбува­лися бурхливі події. Адам Міцкевич повинен був за рішенням суду виїхати з Литви в центральні губернії Росії.

У Росії він зав'язав дружні стосунки з ба­гатьма діячами культури (К. Рилєєв, С. Бестужев-Марлінський, П. Вяземський, Д. Веневітінов, М. Погодін та ін.). Перебуваючи на засланні, Міцкевич бага­то подорожував. Географія його мандрівок досить широка: Москва, Петербург, Київ, Харків, Одеса... В Україні поет цікавиться українською мовою та культурою, підтримує зв'язки з представниками української інтелі­генції — М. Максимовичем, П. Гулаком-Артемовським та ін. Особливе місце в творчій біографії поета посідає Крим. Два місяці перебування в Криму справили глибоке вра­ження на Міцкевича. Чудова природа, прекрасні ландшафти дали поштовх творчо­му натхненню поета, сприяли осмисленню ним свого життєвого шляху. Крим надихнув Міцкевича на створення «Кримських соне­тів», у яких вилився душевний біль поета-вигнанця. Вони вперше вийшли польською мовою в Москві 1826 року.

1826 року Міцкевич починає співробітничати з редакцією найпопулярнішого на той час російського журналу «Москов­ський телеграф», а через членів редакції зближується з лі­тературною мос­ковською гро­мадськістю — С. Соболевським, братами Киреєвськими, Є. Баратинським. Польський поет стає бажаним гостем у літературних салонах 3. Волконської і А. Єлагіної, бере участь у лі­тературних бесідах, відвідує учені диспути в Московському університеті. У жовтні 1826 року він познайомився з О. Пушкіним, з яким підтримував дружні і творчі стосунки. Дружба двох поетів тривала і в Петербурзі, куди переїхав Міцкевич у квітні 1828 року.

Окрім «Крим­ських сонетів», у Росії та Україні написані «Любовні сонети» (1826), по­еми «Конрад Валленрод» (1827), «Фарис» (1828), балади «Чати» і «Три Будриси», чимало ліричних поезій і перекладів.

29 листопада 1830 року у Варшаві спала­хнуло повстання, яке восени наступного року було придушено. Про листопадові події 1830 року Міцкевич дізнався, перебува­ючи в Римі. Він негайно по­лишив Італію і виїхав до Па­рижа, а потім до Дрездена. У серпні 1831 року поет кіль­ка разів робив марні спроби перетнути прусський кордон, щоб приєднатися до повстан­ців, але змушений був поверну­тися до Дрездена. У другій половині 1832 року Міцкевич пе­реїздить до Франції і постійно живе в Пари­жі, випускає «Книгу народу польського і польського пілігримст­ва», що незабаром стала знаною в усій Європі, в усіх слов'янських краї­нах. Провідна думка твору — палка віра митця у прогрес людства, в те, що польський народ у союзі з іншими при­гнобленими народами Європи виборе свободу і незалеж­ність.

Протягом 1832-1834 років Міцкевич працює над своїм найбільшим і найвидатнішим твором — поемою «Пан Тадеуш», створює низку патріотичних поезій про події 1830-1831 років.

У Парижі Міцкевич зустрічався з багать­ма видатними французькими письменника­ми, зокрема з О. де Бальзаком, Р. Шатобріаном, В. Гюґо, а також з молодими тоді поетами А. Мюссе і Т. Готьє. Проте справи Польщі настільки захоплювали його, що він майже ні з ким, за винятком Жорж Санд і скульптора Давида Анже, не мав дружніх стосунків. Поет почувався дуже самотнім.

1834 року він одружився з дочкою знаменитої піаністки Марії Шимановської Целіною, але і ця подія не принесла йому душевної рівноваги. До того ж Міцкевичу доводилося постійно боротися з матеріальними нестатками. Він змушений був то читати лекції з римської словесності в уні­верситеті Лозанни, то писати п'єси францу­зькою мовою, то перекладати. У цей час Міцкевич багато працює над «Історією Польщі», а також над фантастич­ним твором «Історія майбутнього», від яко­го до нас дійшло лише кілька уривків. В од­ному з них автор змальовує гро­мадянську війну у Франції між буржуазією та пролетаріатом.

З 1841 приблизно до 1847 року тривала темна смуга в житті та творчості А. Міцкевича. Відчуття самотності на чужині, відсут­ність надії на звільнення Польщі та немож­ливість повернення на батьківщину призвели до того, що він підпав під вплив містичних ідей Анджея Товянського. Однак після революції 1848 року у Франції Міцкевич рішуче пориває з колом Товянського і цілком віддається революційній бо­ротьбі. Він бере участь у національно-визвольній війні в Італії, налагоджує зв'язки з Мадзіні та Гарібальді. У лю­тому 1848 року поет прибу­ває до Рима і організує там Польський легіон для бо­ротьби за незалежність Іта­лії і розпалювання визволь­ного руху в слов'янських землях.

Тільки 1852 року йому вдається знайти посаду бібліотекаря в пари­зькій Бібліотеці Арсеналу, щоб якось підтри­мати існування своєї численної родини.

У 1855 році Міцкевич знов намагається прилучитися до політичної боротьби. З цією метою він прибуває до Константинополя, щоб організувати польське військо і виступити проти російського самодержавства, однак ця спроба не вдалася. У Константинополі поет тяжко захворів і помер 26 листопада 1855 ро­ку. За його труною до самого корабля, що мав перевезти тіло Міцкевича до Франції, рухався великий натовп, який складався переважно зі слов'ян. Прах Міцкевича був похова­ний в Парижі на цвинтарі Монморансі, а звідти, вже в 1890 році, переве­зений на батьківщину, до краківського Вавеля.

Адам Міцкевич був не­втомним борцем за свободу рідної Польщі та всього сло­в'янства. У його романтичній спадщині з великою силою звучать ідеї свободи та неза­лежності. Дуже емоцій­на, глибоко пов'язана з на­родною творчістю, поезія Міцкевича відображає проблеми як всього людства, так і окремої людини.

3. Поема “Дзяди”.

У 1823 році А.Міцкевич опублікував ІІ і ІV частини поеми (задумано ІV). За жанром це – лірико-драматична поема. “Поминки” – така назва поеми пов’язана з обрядом поминок померлих. Цей звичай дуже давній, несе в собі щось таємниче, фантастичне, пов’язане з природою і нічним часом, що завжди турбувало поета.

Замість першої частини – балада “Привид”. Балада розповідає про юнака, котрий терпить посмертні муки за те, що позбавив себе життя через нещасне кохання. А в другій частині автор дає опис обряду (вночі тіні померлих встають з могил і поспішають до каплиці, де зібралися селяни, чаклун, жрець і поет, котрі здійснюють обряд поминок). Селяни судять душі померлих. Ось після таємничих дій чаклуна з’являються двоє діток, котрі просять хоч кілька зерен гірчиці, бо там вони не знають, що таке радість. Цю сцену пронизує думка, що в житті горе і радість завжди йдуть поруч, тому погане треба терпляче переживати, пам’ятаючи, що буде й хороше.

Потім з’являється душа поміщика, який при житті бив селян, морив голодом, змушував тяжко працювати на нього. Душа його просить дати йому поїсти, бо на тім світі він засуджений на вічні голодні муки. Але селяни не жаліють його, а кажуть: “Хто сам жодного разу не був людиною, тому людина нічим не допоможе”. Ця сцена з поміщиком (центральна в “Дзядах”) була заборонена до друку, бо вважалася надто революційною.

Далі з’являється привид дівчини, яка в житті ніколи не любила й тому приречена жити між небом і землею. Тут Міцкевич протиставив цинічну мораль панів (про те, що головне – гроші, за які можна купити все) народній моралі (кожна людина на землі повинна пізнати все, що їй належить: кохання, радість, працю, горе – але світ стоїть на коханні).

Остання сцена в “Дзядах” – привид юнака з пораненим коханням серцем. Це швидше автобіографічний момент з життя поета (проводить думку про кохання і соціальну нерівність. Це не просто оповідання про історію нещасливого кохання, а трагедія розчарування в житті, в людях, в суспільстві, де правлять гроші. Але Міцкевич, закінчуючи пристрасно і палко четверту частину “Дзядів”, з романтичним піднесенням говорить про те, що особисті поразки в житті не повинні зламати людину, вона повинна жити і приносити користь суспільству.

Якщо другі четверта частини твору написані у Вільно і Ковно (1823), то ІІІ частина – в Дрездені (1832) і зображує дії, які відбуваються після дій четвертої частини. В третій частині мало фантастичних елементів, майже немає мотивів поминок, головне в ній – реалістичні картини життя: драма життя (зіткнення сил прогресу й реакції). Ця частина – відгук на польське повстання 1830 року за об’єднання Польщі, яке, як відомо, закінчилося поразкою. Міцкевич хотів написати польську історичну драму, бо почав третю частину описом переслідувань польської молоді, висвітленням образу одинака-бунтаря, романтика Густава, далі хотів показати петербурзькі в’язниці, каторжні роботи, Сибір. Третя частина “Дзядів” складається з прологу і дев’яти сцен.

У в’язниці сидить польський юнак Конрад – борець за свободу своєї країни, титанічна особа, яка пристрасно любить свій народ, гордиться ним, що й надає йому сили. Він переконаний, що коли люди пізнають правду любові і братерства, як пізнав це він, то житимуть щасливо. Але в житті він не бачив шляхів до здійснення своєї мрії, як переконати за собою людей, тому звертається до Бога. Бог – всемогутній і милостивий. Тому в ім’я любові Бога до людей нехай Бог розподілить з Конрадом владу над душами людей – і вони поведуть людей до щастя. Але Бог не хоче чути молитов Конрада і страждань народу.

Гордому бунтарю-одинаку протиставляється образ благочестивого ксьондза Петра, яки, за задумом автора, втілює в собі простоту і скромність, примирення з волею Творця, який наслав на Польщу тяжкі випробування. Петро прийшов урятувати душу Конрада і навіть здійснив чудо: Бог послав йому видіння про майбутнє Польщі (вона страждатиме за людство, але після втручання божественних сил воскресне). Але ці сцени виглядають у творі слабко.

Продовжує зображення викривальних сцен тогочасного життя Польщі вірш “Уривок” третьої частині “Дзядів”. Тут дія переноситься в Петербург – столицю Російської імперії, яка пригнічувала Польщу. Поет передає бачення цієї столиці не як красиве, величне місто, а як місто, побудоване на кістках, крові, поту і стражданнях простих людей. Він звинувачує царизм у жорстокості й деспотизмі не тільки до польського чи іншого народу, а й до свого, руського. Завершується третя частина “Дзядів” віршем “Огляд війська”, в якому розповідається про російську жандармерію, про військово-деспотичну систему, про огляд війська на Марсовому полі з диким епізодом, коли денщик офіцера замерзає на полі з шубою пана в руках, який наказав йому тут стояти й чекати його (пан забув про свій наказ, а денщик не намілився навіть накинути шубу на плечі, та й замерз).

Отже, дрезденські “Дзяди” займають у творчості Міцкевича важливе місце з двох причин: у низ звучить ідея непримиренності з царизмом і бажання об’єднатися з кращими, революційно настроєними людьми Росії (згадуються декабристи, Пушкін, студенти); “Дзяди” знаменують перехід перехід поета від романтичних настроїв до зображення реалістичних картин життя.

4. Поема “Гражина” (1833).

Поема присвячена боротьбі литовського народу за незалежність Литви проти німецьких феодалів. Автор прагнув показати людям. Як можуть бути несумісними вузькі приватні корисні інтереси феодалів з інтересами народу, його боротьбою за незалежність нації.

Місячне світло заливає романтичний пейзаж княжого дому – замку, характерного для середніх віків. З’являються три тіні лицарів у латах, трьох хрестоносців, які прибули до князя Літавора на переговори. В міжусобній боротьбі литовські князі користуються допомогою німецьких лицарів. Ті раді допомагати, бо цим обезсилюють литовців, яких потім буде легко завоювати. Стража Літавора ненавидить лицарів, вороже зустрів їх і радник князя Римвід. Кохана дружина князя також просить його відмовитися від плану помсти сусідньому князю Вітольду. Але він не слухає її. Тоді дружина князя Гражина, в чоловічому одязі, виступає на чолі війська проти хрестоносців і в битві гине, помираючи на руках чоловіка, який щойно приїхав на допомогу. В горі Літавор кидається у вогонь погребального вогнища Гражини.

Гражина – переконана патріотка, розумна жінка. Дізнавшись про зрадницький задум чоловіка, вона опинилась перед вибором: або сліпа покірність чоловікові або патріотичний обов’язок перед народом, батьківщиною. Вона все ж вирішила порушити клятву шлюбу й піти проти волі князя. Образами Гражини і Римвіда Міцкевича знову нагадує своїм співвітчизникам, що інтереси народу країни є найвищими, найважливішими, що тільки об’єднанням можна здобути перемогу.

Поема “Конрад Валенрод”(1828).

Поема вийшла в світ у Москві й Петербурзі у 1828 році і, як і “Гражина”, присвячена темі боротьби за незалежність країни, боротьби литовського народу з Тевтонським орденом у ХІV ст. У поемі є підзаголовок “Історичне оповідання”. Міцкевич намагався слідувати історичним подіям, звіряючись з працею історика Коцебу “Давня історія Пруссії”.

Герой поеми – магістр Тевтонського Ордена Конрад Валленрод. Під час своїх набігів тевтонські хрестоносці взяли в полон литовського хлопця і виховали його в себе як німецького лицаря і захисника тевтонського ордена. Але вихований тевтонцями хлопець завдяки одному з полонених не забув своєї країни, своєї мови. У підходящий момент він тікає з полону. Живе у Литві, одружується з дочкою князя Кейстута Альдоні. Але він не має щастя в сім’ї, бо нема щастя в країні, та й добре знає задуми Тевтонського Ордена. Вирішує проникнути в Орден, завоювати довіру і розрушити силу хрестоносців зсередини. Добираючись до Ордена, в Палестині вбиває німецького лицаря Конрада Валленрода, присвоївши собі його ім’я. Під цим іменем прославляється в битві з маврами на лицарських турнірах, за що хрестоносці обирають його магістром Ордену.

Очоливши похід хрестоносців на Литву, він попереджує литовців про вторгнення, чим завдає відчутного удару німецьким лицарям. Але його таємницю розкривають і засуджують до страти. Однак Конрад випереджує події: випиває отруту, розділивши її зі своїм вірним товаришем литовцем Хальбаном. Однак Хальбан відмовляється піти з життя тільки тому, що має на меті розповісти литовському народу про героїчний вчинок Конрада Валленрода.

Романтичний герой поеми Міцкевича – одинак, патріот, який заради щастя своєї країни, свого народу відрікся від свого імені, від дружини, від сімейного затишку, прирікши себе на страждання, на чуже життя в чужій ворожій країні. Однак Міцкевич запевняє, що відірваність від своїх коренів, землі призводить до спустошення людини (Конрад випиває, переживає вагання і сумніви, бажання тікати кудись у тихий куточок). Життя поза рідною країною стає для людини трагедією. Проводячи аналогію з сучасним Міцкевичу становищем Польщі, поет підкреслював, що підняти країну з забуття можуть не одинаки (хоч вони й герої), а тут потрібна робота мас.

Поема “Пан Тадеуш”(1834).

У 1834 році в Парижі виходить двома томами головний твір А. Міцкевича – поема “Пан Тадеуш”. Поет охопив у ній історію життя Польщі початку ХІХ століття, якраз у переломний момент, коли відбулося повстання Костюшка, останній розподіл Польщі. І хоч країна перестала існувати, старий устрій ще не відійшов у минуле. Однак на фоні зовнішнього застою здійснювався різкий процес занепаду патріархального устрою одночасно з розшаруванням шляхти на передову освічену частину, яка прагнула соціальних реформ, і на консервативну відсталу шляхту, якій було добре й так і котра не бажала нічого нового. Головний настрій поеми – пристрасна, тужлива любов до батьківщини, замилування надзвичайно ліричними, ніжними картинами природи Польщі.

В поемі переплітаються три мотиви, які й становлять сюжет. Перший – мотив кохання. Молода людина Тадеуш після закінчення Віленського університету приїжджає до свого дядька в маєток. Він закохується в 40-річну красуню Пелимену, в яку закохані граф і нотаріус. Але знайомство з онучкою стольника Горешки Зосею змушує Тадеуша забути все й закохатися в дівчину романтично, пристрасно. Однак батько Тадеуша, гордий і шалений Яцек Соплиця, кохав колись дочку стольника Горешки Єву. Їхнє кохання розрушив магнат, і Яцек у гніві вбив стольника. Ця трагедія відбивається на житті наступних поколінь.

Другий мотив – основна дія поеми – сварка через руїни замка Горешки між суддею (дядьком Тадеуша) та графом (далекий родич Горешка по жіночій лінії). Майже всі шляхтичі повіту втягнуті в цей конфлікт, який потім переростає в міжусобну війну. І хоч ні судді, ні графу руїни замку не потрібні, але відмовитися від суду не дозволяє їм шляхетська гордість.

Третій мотив поеми – думка про відродження незалежної і демократичної Польщі. Ця ідея відродження звучить спочатку слабко, тихо, а потім охоплює все більше людей, які навіть особисті чвари забувають в ім’я ідеї, об’єднуючись у поклику любові до рідної землі. Поема закінчується шляхетським банкетом на честь вступу в Литву легіонів Домбровського, що несли об’єднання і свободу Польщі, та сценою, в якій головні герої поеми Тадеуш і Зося відпускають на волю своїх селян, віддаючи їм землю.

Хоч поема має назву “Пан Тадеуш”, головних героїв є два. Для того, щоб втілити ідею твору, Міцкевич повинен був змалювати стару Польщу з її людьми і нову, сучасну автору Польщу. Тому він і вводить у поему два головних герої: Яцека Соплицю та його сина Тадеуша.

Гоноровитий, невгамовний характер Яцека Соплиці сформувався саме часи Речі Посполитої з її шляхетськими вільностями та анархією феодалів. В молодості це був – хвацький, задиристий, сильний хлопець, вдалий стрілець, мисливець, гордяк, голова новогрудської шляхти. Багатії навіть побоювалися його. Однак Яцек втрачав свій гонор ї задиристий характер перед Євою, яку безтямно кохав. Але магнат, стольник Горешка, не хотів впускати бідного шляхтича у свою родину. Яцек відомстив стольнику (під час війни царських військ проти польських патріотів. Горешка виступав на боці патріотичної партії. А Соплиця, допомагаючи царським військам оволодіти замком Горешка, вбив господаря. З цього моменту різко змінюється життєвий шлях Яцека: він стає активним борцем за справу польських патріотів, за спасіння батьківщини, намагаючись таким чином загладити свою провину. Навіть монашеську сутану надягнув на себе, щоб приборкати шляхетську пиху, назвався ім’ям “Робак”, що по-польськи означає “хробак”.

Під час подій, зображених у поемі, Робак (емісар патріотичного Варшавського руху) готує в Литві повстання поляків проти царської влади. Але доля його трагічна, бо патріотичні зусилля розбиваються об ті ж польські вади, які він зміг побороти сам, але які панують у суспільстві. Навіть його рідний брат суддя не зважає на такий важливий момент, як підготовка повстання, а займається своєю дрібною справою: тяжбою, сварками з графом з приводу старих руїн. Яцек гине під час наїзду в маєток Сопліцово, так і не дочекавшись побачити Польщу вільною і незалежною. Важка, трагічна його доля, таємне кохання, героїчна боротьба роблять образ Яцека романтичним, хоч є в ньому й реалістичні моменти.

Син Яцека Тадеуш – теж позитивний герой, але дещо іншого плану. В його житті нема нічого таємного, особливого. Він не має якихось надзвичайних здібностей, навіть не так широко і глибоко сприймає світ, не настільки розуміє його, як Яцек. Однак Тадеуш – сучасна передова людина. Він закінчив Віленський університет, де перейняв гуманні, демократичні почуття, є учасником визвольної боротьби – нехай скромний, звичайний, але вірний і сміливий. Цей образ – майже ідеальний. Тадеуш не чіпляється за старе, віджите, але й цінує своє, рідне (звичаї, природу, одяг, людей), зі зневагою відкидає засилля іноземного.

У своїй поемі Міцкевич змалював життя майже всіх прошарків дворянства, починаючи від ясновельможних панів і закінчуючи дрібною шляхтою. Особливо багато уваги поет приділив типам найбільшого прошарку – шляхти. Це: дрібний шляхтич Гервазій – прислужник графа, який марить давниною, фанатично її захищає; “придаток” судді Соплиці Протазій – хвалько, базіка, недалека людина; суддя Соплиця – поміщик, загалом людина добра, але захисник старого укладу, звичаїв та побуту, який іде на компроміс з царською владою, бо йому це вигідно. Словом, Міцкевич висміяв шляхту з її мізерними інтересами, безкінечними сварками, невиправданою гордовитістю, чванливістю, підлабузництвом заради якоїсь дрібної вигоди тощо. Він висміює шляхту, яка вислужувалась і перед своєю аристократією, і перед пригноблювачами Польщі, висміює панську аристократію, байдужу до народу, до країни, аби лиш їй жилось комфортно і зручно, з грошима і землею.

Але при всій своїй демократичності, революційності, патріотичності, поема має й негативні сторони. Міцкевич наївно вірив, що коли селянам дати землю, а панам пояснити і переконати шляхту в необхідності національно-визвольної боротьби, то це буде правдивий і правильний шлях Польщі. Тому автор зображував картини братання шляхти з народом, картини відречення панів від своїх земель, селян в ім’я незалежності країни.

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ:

Що ви знаєте про політичну діяльність А.Міцкевича?

Які балади А.Міцкевича ви знаєте?

Який подвиг здійснює головна героїня поеми «Гражина»?

Які ідеї закладені автором в образі Конрада Валенрода?

Які проблеми піднімає А.Міцкевич в поемі «Пан Тадеуш»?

© Хмельницький нацiональний унiверситет
29016 Україна м.Хмельницький вул.Iнститутська 11