Хмельницький нацiональний унiверситет 
 Сучасна українська літературна мова (ч.4)
Вступ
Програма навчання
Рекомендацiї
Оцiнювання
Глосарій
Лiтература

ТЕМА 12.

ЗВЕРТАННЯ, ВСТАВНІ І ВСТАВЛЕНІ КОНСТРУКЦІЇ У СТРУКТУРІ РЕЧЕННЯ

ПИТАННЯ ТЕМИ ТА ОСНОВНІ ТЕРМІНИ

· звертання, його місце у реченні та способи вираження. розділові знаки при звертаннях;

· вставність і вставленість у реченні: загальний огляд;

· морфологічні особливості вставності. Інтонація та пунктуація при вставних конструкціях;

· вставлені конструкції. Пунктуація при вставлених конструкціях;

· стилістичні функції вставності та вставленості.

Основні терміни теми: внесення, звертання, функції звертань, способи вираження, вставні і вставлені конструкції, критерії розмежування, пунктуація, стилістичні функції.

ІНФОРМАЦІЙНІ МАТЕРІАЛИ ТЕМИ

Розширена анотація. Звертання, вставні і вставлені конструкції, слова-речення належать до внесень. Звертання не мають статусу членів речення, а називаються синтаксично ізольованими складниками речення (частинами речення). Здебільшого звертання виражаються іменниками у кличному відмінку, займенниками або субстантивами у називному відмінку. Вставні і вставлені відрізки речення – це граматично ізольовані частини простого речення. Чітке розмежування вставності і вставленості простежується не завжди.Звертання, вставні і вставлені конструкції більшою чи меншою мірою можуть функціонувати в усіх стилях мови.

ЗВЕРТАННЯ, ЙОГО МІСЦЕ У РЕЧЕННІ ТА СПОСОБИ ВИРАЖЕННЯ. РОЗДІЛОВІ ЗНАКИ ПРИ ЗВЕРТАННЯХ.

ЗВЕРТАННЯце слово або група слів, які називають особу або персоніфікований предмет чи явище, до яких звертається мовець.

Мріє, не зрадь! Люди, бережіть ліс!

Традиційно вважають, що звертання не мають статусу членів речення, а називаються синтаксично ізольованими складниками речення (частинами речення).

Ознаки звертання:

номінативна семантика;

– чітко усталена морфологічна форма (ім., займ., або субстантив у Кл. (Н.) в.).

– позиція в реченні будь-яка (переважає препозиція);

– звертальна інтонація.

Без мови рідної, юначе, й народу нашого нема.

Прощай, моя школо! Прощай, альма-матер!

Звертання вводиться в речення, щоб привернути чиюсь увагу, домогтися якоїсь реакції. Проте бувають і риторичні звертання (не вимагає відповіді чи реакції, це називає особу або ж предмет, рослину, тварину, абстракцію, міфічний персонаж, історичну особу тощо).

Простіть, Родени, Моцарти, Ейнштейни (І. Др.)

Слово, моя ти єдина зброє, ми не повинні загинуть обоє (Л. Укр.)

Звертання бувають: поширені і непоширені.

Гей, життя, виходь на бій!

Живи, священна славо людей, які зродились, щоб смерть перебороти!

Якщо слова стосуються різних предметів, то це однорідні звертання, а якщо одного, то серед них виділяють одне звертання, а решта – прикладки до нього:

Прийми мою любов, народе рідний, річко велика, місяць ясний!

Привітай же, моя ненько, моя Україно, своїх діток нерозумних…

За місцем у реченні звертання поділяються на:

препозиційні (стоять на початку речення : Катерино, відчини-но!);

інтерпозиційні (стоять всередині речення : Повій, Вітре, на Вкраїну!);

постпозиційні (стоять у кінці речення : Слався нивами, Україно!);

У реченні звертання відділяється від інших слів комою або знаком оклику, бо воно стоїть поза граматичним зв’язком.

1. Комою звертання відділяється тоді, коли вимовляється без окличної інтонації: Запалай, мій вогнику крилатий, полум'ям привітним і незлим; Пригадайте, мамо, те прощання.

2. Якщо звертання стоїть у кінці речення, то перед ним ставиться кома, а після нього – той знак, якого вимагає зміст речення: Коли ти завітаєш до мене, Олю?.

3. Якщо перед звертанням є вигуки о, ой, то вони від звертання комою не відділяються: О люди! Чого ви такі злі?; Ой жалю, мій жалю, Упустив я голубочку, Та вже не спіймаю.

4. Якщо звертання стоїть на початку речення і вимовляється з окличною інтонацією, то після нього ставиться знак оклику, а наступне слово пишеться з великої літери: О мово рідна! Їй гаряче віддав я серце недарма.

5. Повторювані та однорідні звертання розділяються комою або знаком оклику: Ой ви, сльози, дрібні сльози! Ви змиєте горе.

Не відокремлюються вигуки на початку речення, якщо вони стоять перед особовим займенником, після якого йде звертання: Ой ти, дівчино, з горіха зерня! Гей ти, поле колоскове, молодість моя!

Вигуки о, ой, ох стають підсилювальними частками біля звертань і не відокремлюються: О земле! Велетнів роди! Ох пісне, чому ж ти сумна така?

Спосіб вираження звертання:

1. Іменник у кличному відмінку: Зоре моя вечірняя, зійди над горою.

2. Іменник у Н. в: Думи мої, думи мої, лихо мені з вами.

3. Субстантивоване слово у Н.в.: Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями. Спи, мій малесенький, пізній бо час.

4. Рідко особовими займенниками, іншими словами, словосполученнями або реченнями: Гей, ти, ворушись! Там, біля дверей, підійдіть! Гей, у червоній шапці, не розмовляйте! Той, хто говорить англійською, – крок уперед!

Звертання не є членом речення, але граматично пов’язується з ним (у роді, числі, особі, відмінку): Ти би, Тарасе, вчив нас правди святої; Стережіться, люди добрі, лихої години; Ти дав мені, о краю рідний, життя.

Звертання поєднують дві функції:

апелятивну (в офіційному спілкуванні);

– експресивну (у художньому та розмовно-побутовому мовленні, висловлюють не лише звертання, а й ставлення до адресата: Синочку мій, зачекай! ). Іноді наснажуються сильними почуттями та емоціями:

*** Термін “звертання” („обращение”) запровадив Ф. Буслаєв, в українському мовознавстві його узаконили у “Правописі” 1936 р., а до того вживалися “зовні слова, окличні слова”. Ф. Буслаєв не вважав звертання членом речення.

О. Потебня вважав, що підметом можуть бути слова у Н.в. та Кл.в. Є. Тимченко, І. Кучеренко – підтримали цю думку.

О. Руднєв вважає звертання членом речення

О. Шахматов розглядав звертання у ролі предикативної одиниці – запропонував термін “вокативні речення” (досліджував П. Дудик).

Слинько І., Гуйванюк Н., Кобилянська М. називали звертання як “кличні комунікати та їх модифікації” (“Проблемні питання...”).

М. Скаб – “Граматика апеляції в українській мові” – найповніше дослідив проблеми звертання в укр. мові.

К.Ф. Шульжук – автор кандидатської дисертації про звертання.

ВСТАВНІСТЬ І ВСТАВЛЕНІСТЬ У РЕЧЕННІ: ЗАГАЛЬНИЙ ОГЛЯД

Вставні і вставлені відрізки речення – це граматично ізольовані частини простого речення. Чітке розмежування вставності і вставленості простежується не завжди.

Як розрізнити вставні і вставлені конструкції?

Вставні – виражають суб’єктивне ставлення мовця до повідомлюваного (може, думаю, чуєш…).

Вставлені – виражають такі повідомлення, які в перший момент формування думки не передбачалися, але з’являються з метою доповнення, уточнення, зауваження, вказуючи на якісь деталі чи нові факти. Особливість цих одиниць – вони не можуть стояти на початку речення (не можна щось уточнювати, поки не сказали основне).

З основним реченням не пов’язуються граматично (не відповідають на питання, не є членами речення). На групи за значенням поділити не можна.

*** Поняття про вставні слова виникло разом із вченням про скорочені та стягнені речення. На думку Ф. Буслаєва, речення могли не тільки скорочуватися, а й вставлятися, тому він використав термін вставні речення (навіть якщо це стосується слів дарма... .)

О. Огоновський називав їх втрученими реченнями.

О. Пєшковський ввів назви вставні слова і сполучення слів, які за значенням поділив на три групи: ставлення до висловленої думки, адресат висловлювання, відношення до попередньої чи наступної події.

О. Шахматов вставні слова поділив на два типи, які беруть початок з односкладних або двоскладних речень.

Сучасний погляд на вставні конструкції запровадив В. Виноградов. Він характеризував їх з морфологічного і семантичного боків. Виділялися два морфологічні типи вставних слів – іменні та дієслівні. За значенням вставні слова поділяються на 8 груп. Розрізнялися вставні слова, словосполучення та речення. Виділено окремий граматичний розряд слів – модальні слова.

М. Шанський відзначав обов’язковість вставних конструкцій нарівні із звичайними членами речення. Д. Овсянико-Куликовський виділив вставні слова, вставні вирази, вставні прислівники і обставинні вислови. О. Руднєв визначав їх членами речення, поєднаними з реченням особливим зв’язком – співвідношенням. Є. Кротевич такий зв’язок називав включенням, а вставні слова – супутніми членами речення. І. Вихованець визначив вставні слова як вторинні модальні синтаксеми.

*** Уперше у мовознавчій науці речення із вставленими словами виокремив О. Шахматов. В україністиці про особливий вид “втручених речень” йдеться у праці О. Огоновського (1889). Поняття про вставлені речення впровадили Б. Кулик та Л. Кадомцева.

3. МОРФОЛОГІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ ВСТАВНОСТІ. ІНТОНАЦІЯ ТА ПУНКТУАЦІЯ ПРИ ВСТАВНИХ КОНСТРУКЦІЯХ

ВСТАВНИМИназиваються синтаксичні конструкції, які членами речення не виступають, граматично з ними не пов’язані і виражають ставлення мовців до висловленої думки або характеризують спосіб її оформлення.

Вставні слова, словосполучення й речення не несуть нової інформації (за винятком хіба що тих, які вказують на конкретне джерело повідомлення), вони лише певним чином оцінюють, уточнюють основне повідомлення, указують на зв'язок між думками.

Зв’язок із реченням у вставних конструкціях здійснюється за допомогою інтонації, яка залежить від інтонації всього речення. І якщо простежити, як конкретно виявляє себе кожна складова частина інтонації в різних позиціях вставних конструкцій, зокрема мелодична лінія, висота голосу, час звучання, сила вимови, характеристика пауз, то виходить, що вставні конструкції вимовляються в тісній єдності з основним реченням і не виділяються ні рухом основного тону, ні інтенсивністю, ні паузами.

Тільки на початку речення можна помітити висхідний напрям руху основного тону у вставних словах та вищий частотний рівень, а також більшу інтенсивність вимови порівняно з усім реченням: «Отже, почалися сільські весілля, думалось їй» (Є.Гуцало).

Якщо вставні конструкції розміщені в середині речення, то пауза спостерігається тільки після них, а не з обох боків: «Зміни на краще, можна сказати, відбулися на моїх очах» (журн.).

Крім того, вставні конструкції приєднуються до речення без сполучників або за допомогою сполучників сурядності та підрядності. З сурядних найчастіше вживаються і, а, з підрядних – як: «Сталевий трос двічі обривався, доки, нарешті, вдалося зірвати з місця примерзлий до землі газик і витягти його на грейдер» (О.Гончар); «І справді, оптимізм — невід'ємна риса трудового народу...» (М.Рильський); «А хіба менш важливе значення має суворе дотримання ощадливих режимів застосування пестицидів? Щороку ми, як правило, використовуємо їх велику кількість» (журн.).

Вставні конструкції в сучасному мовознавстві піддаються класифікаціям з різних боків. Найважливіші з них – за складом компонентів і за семантикою. Інші класифікації сполучаються з цими двома. За складом, наприклад, розглядаються вставні слова, словосполучення і речення у зв’язках з вираженням компонентів різними частинами мови та частками.

Семантичний поділ на групи поєднується з різними способами оформлення думки.

Вставні конструкції:

– не відповідають на питання, не є членом речення;

– за змістом стосуються частини речення або до цілого речення;

– займають будь-яке місце у реченні;

– вимовляються зниженим тоном;

– виділяються комами з обох боків, рідко тире;

– вживаються у всіх стилях, кожен з яких має свої особливості.

За структурою поділяються:

слова: Мабуть, треба поспати.

словосполучення: Правду кажучи, вчитися не хочеться.

речення: Бачу, так діла не буде.

Характер відношень між вставним словом і словосполученням, з одного боку, і словом речення, з яким вони пов'язані, – з другого, є зовсім інший, ніж у звичайному синтаксичному словосполученні при вільному сполученні слів. Тут нема граматичної злитості, семантичної єдності компонентів, які дозволяють словосполученню виконувати номінативну функцію: «Постать Джмелева як пасічника, либонь, найколоритніша в Україні» (С.Колесник). Віднесеність вставного слова либонь до присудка зумовлена метою, характером та обстановкою висловлювання в цілому, а не необхідністю семантичного розкриття присудка.

Вставними можуть бути й цілі речення, переважно односкладні – означено-, неозначено- та узагальнено-особові, безособові: «Для художника глибоких ідейних переконань, для того, хто усвідомлює свій синівський обов'язок перед народом, мені здається, ніякі віяння та моди не страшні, адже вони вражають здебільшого людей поверхових» (О.Гончар); «Не плакали друзі, бо сльози, як кажуть, в обози Здають ще до першого бою» (П.Воронько); «Чуєте, гарного косаря виростила мати» (С.Колесник). Вживаються також двоскладні речення з особовими займенниками я, ти, ми, ви: «Полювання, як ви потім побачите, потребує чимапо часу» (Остап Вишня); «Як ви знаєте, через наш район будується асфальтова дорога» (Ю. Яновський).

За походженням вставні слова бувають (С.Бевзенко):

1. Відіменникові (на щастя, словом);

2. Віддієслівні (здається, знаєш, признатися, кажуть);

3. Відприслівникові (безумовно, достеменно);

4. Відприкметникові (власне, головне);

5. Відчислівникові (по-перше);

6. Відзайменникові (по-моєму, до того ж);

7. Модальні слова (мабуть, напевне);

8. Відсполучникові (однак, проте).

Вставними словосполученнями і реченнями бувають:

– двоскладні речення (Завтра, я думаю, буде пізно);

– означено-особові речення (Набридло, знаєш, сидіти без діла);

– неозначено-особові речення (Слово, кажуть, не горобець);

– безособові реченні (В гурті, мовиться, і батька легше бити);

– інфінітивні речення (Ніде правди сховати, він мені не сподобався);

– називні речення (Слово честі, нічого не знаю);

– дієприслівникові звороти (Правду кажучи, важко зараз вірити людям);

– інші конструкції з непрямими відмінками іменників (На її погляд, юнак був гарний. Одним словом, я з вами згодна).

Є вставні конструкції, які синонімічні до членів речення. Основна відмінність – відповідають на питання чи ні:

Ніч здається короткою. Ніч, здається, коротка.

Я сподіваюсь на щасливий випадок. Я, сподіваюсь, щасливий випадок трапиться.

Якщо від них ставлять питання – предикатив:

Зрозуміло, що так буває лише перед дощем. Уявіть: я приходжу, а там ... . Безперечно: людина є вінець природи.

За значенням вставні конструкції поділяють на групи, які вказують на:

1) модальну оцінку (впевненість, невпевненість, можливість, неможливість, сумнів): безперечно, безумовно, без сумніву, зрозуміло, розуміється, звичайно, звісна річ, природно, ясно, ясна річ, мабуть, можливо, здається, може... .

2) емоційну оцінку (радість, співчуття, здивування, застереження): на щастя, на жаль, на сором, як на біду, як на зло, нівроку, як навмисне, шкода... . На жаль, реальне життя знекровлює найчистіші мрії (Мал..)

3) порядок думок, їх зв’язок, логічна послідовність: по-перше, по-друге, нарешті, з одного боку, до речі, між іншим, навпаки, наприклад, отже, словом, значить, зокрема, зрештою, повторюю... . Це, так би мовити, тільки квіточки.

4) джерело повідомлення: кажуть, як кажуть, повідомили, за висловом (...), на думку (...), на мою думку, по-моєму, я думаю, як на мене, з точки зору (...), за даними (...). Як то кажуть, діло майстра величає.

5) привернення уваги співрозмовника: чуєте, чуєш, знаєте, дивись, дивіться, бач, бачите, погодьтеся, повірте, уявіть собі, майте на увазі, зверніть увагу, прошу вас, даруйте, між нами кажучи... . Я сьогодні, даруйте, не можу прийти.

6) оцінку фактів як звичайних: як водиться, як буває, було, буває, як завжди.

Вставні конструкції не завжди в усному мовленні виділяються паузами, але на письмі обов’язково відокремлюються комами, рідше – тире.

УВАГА!

ТІЛЬКИ ВСТАВНИМИ бувають слова: мабуть, по-перше, по-друге, щоправда, а втім, отже, крім того, тому завжди в реченні виділяються комами.

НІКОЛИ НЕ БУВАЮТЬ ВСТАВНИМИ й не виділяються комами такі слова: навіть, майже, приблизно, все-таки, мовби, немовби, наче, неначе, ніби, нібито, адже, притому.

Деякі слова залежно від контексту можуть уживатися то як вставні, то як не вставні: навпаки, можливо, видно, звичайно, здається, може, нарешті, справді, безперечно, кажуть та інші: Того, можливо, не знайду я слова, щоб наш прекрасний оспівати світ (М. Рильський). Чи можливо виконати це завдання? Здається, про все, що говорить співрозмовник, він знає набагато краще й мимоволі фіксує найменше відхилення від істини... (Р.Іваничук). Мені осіння ніч короткою здається (Леся Українка). Видно, було вже пізно, бо ніде по хатах не світилося (Панас Мирний). Видно шляхи полтавськії і славну Полтаву (І. Котляревський).

Так само одні й ті ж конструкції типу речення можуть бути вставними чи не вставними. Порівняйте: Нічого гріха таїти, є ще й такі особи, в яких, як писав Довженко, розум з вищою освітою, а серце – з нижчою (З газети). Але: Нічого гріха таїти: інколи наші редактори не від того, щоб підстригти майстрів слова на знайомий і звичний їм кшталт (М. Рильський).

Варто пам’ятати:

1) якщо слово відповідає на якесь питання (залежить від якогось члена речення), то воно не вставне й виділяти комами його не потрібно;

2) коли ж не відповідає, то воно, очевидно, вставне

3) вставні слова замінюються такими самими вставними (у яких Ви абсолютно впевнені): Фронт тут, видно, недавно пройшов. Слово видно можна замінити – мабуть, очевидно, либонь та ін., значить у цьому реченні це вставне слово, його варто виділяти комами. У реченні Хурделиця – світу не видно (А. Головко) – подібної заміни зробити не можна, тому те саме слово в іншому контексті вже не є вставним;

4) без вагань варто виділяти вислови, у яких є дієприслівники кажучи, мовлячи (правду кажучи, між нами кажучи, власне кажучи): Правду кажучи, йому й самому кортіло довантажити підводи ще бодай сотнею мін (О. Гончар). А тут, не тобі кажучи, ростуть дочки так швидко, наче на дріжджах (І. Нечуй-Левицький). Не вам кажучи, бачив я, як за ту цяцечку дехто рідного братика віджалував, рідну країну занехаяв... (Марко Вовчок).

РОЗДІЛОВІ ЗНАКИ ПРИ ВСТАВНИХ КОНСТРУКЦІЯХ

1. Найчастіше вставні слова, словосполучення й речення виділяються комами: У вікно світить місяць, на якому, либонь, видно всі моря, кратери і навіть тіні від гір (Є. Гуцало). Вже почалось, мабуть, майбутнє (Л. Костенко). На душі так, як, очевидно, буває в перельотної птахи, яка випадково не подалась до вирію. Зрештою, звідки мені відомо, як чується восени самотня перелітна птаха, коли її посестри полинули в теплі краї? (Є. Гуцало). Він, правду мовлячи, не почував ніякої охоти вчитися гри на фортеп 'яні (І. Франко). Біда біду, як кажуть, перебуде (Л. Костенко). І Ярослав, я певна, в слушний час Як вернеться, знайде тобі посаду (І. Кочерга).

2. Варто звернути увагу на слова проте й однак (одначе). Якщо вони вживаються на початку речення чи на першому місці в головній або підрядній частині складного речення, то це сполучники, комами вони не відокремлюються, якщо лише після них не йдуть інші конструкції, де за правилами повинна бути кома. Коли ж ці слова стоять у середині простого речення чи в середині окремої частини складного речення, тоді це вставні слова, які обов’язково виділяються комами. Порівняйте: Ніяких звісток від Юрія не мала, проте була переконана, що він десь є (О. Гончар). Думка ця кружляла в Настиній голові, однак Настя стояла на одному місці (М. Коцюбинський) – сполучники. Народу були зав’язані очі, а він, проте, повертався обличчям до Сходу, туди, де рокотали грізні струни Тараса Шевченка (М. Рильський). Фаетон (син бога сонця Геліоса), упрохавши батька дати йому покерувати кіньми, котрі везли сонячну колісницю по небу, не розрахував, однак (одначе), свої сили (За посібником) – вставні слова.

Не варто забувати й про окремий сполучник а проте: Соломія сливе несла Остапа, а проте їй доводилось часто зупинятись (М. Коцюбинський).

3. Комами виділяються також вставні конструкції, що починаються службовими словами: Чи, може, він щось інше мав на оці, – а може, він був Корчак, Песталоцці? А може, я подробиці забула, щось більше знав невирубаний сад. А може, – красень, велетень, Микула, – він просто ще соромився дівчат? (Л. Костенко). Батьківський університет через бурхливі обговорення, як правило, закінчувався на годину пізніше. Спочатку покажіть мені ваш садок. А по-друге, я вам наперед скажу: все це не витримує критики (О. Довженко).

Якщо сполучники чи сполучні слова, що вживаються перед вставними конструкціями, стосуються всього речення чи окремих його членів, то комами відокремлюються самі вставні конструкції без сполучників: Сава Петрович в’яло відповів, що, звичайно, і в цьому треба триматися золотого правила – «краще як краще» (А. Головко). На такій батьківщині та з такою материзною можна було й добре на світі прожити, та, на жаль, обібрали опікуном до сироти дядька Кузьму (Л. Яновська). Чисте небо не налягало на гори, а, навпаки, своєю високою легкою синявою довершувало, гармонійно доповнювало їх (О. Гончар).

Трапляються варіантні випадки, коли комами може виділятися службове слово разом зі вставним або вставне слово виділяється окремо від службового. Це залежить від бажання автора віднести службову частину мови до вставної конструкції чи до всього речення. У диктанті в таких випадках усе залежить від інтонації: І можливо, зустрінеться ще добра людина на твоєму шляху. І, можливо, зустрінеться ще добра людина на твоєму шляху.

4. Якщо вставні слова вживаються на початку чи в кінці відокремленого члена речення, то вони виділяються комами разом з ним: Через рік, можливо у квітні, ми зможемо поїхати до Карпат. Цей юнак був родом із Франції, здається навіть із Парижа.

Якщо вставне слово стосується не відокремленого, а інших слів у реченні, то комами воно виділяється за загальними правилами: Через рік, у квітні, можливо, ми зможемо поїхати до Карпат.

Якщо вставне слово стоїть у середині відокремленого звороту, то виділяється комами з обох боків: Письменник виглядав утомленим, працюючи, очевидно, над новою книгою.

5. Два вставні слова відокремлюються одне від одного комою: Таким чином, безперечно, ви заслуговуєте заохочення.

6. Якщо після групи однорідних членів речення вживається вставна конструкція, що передує узагальнювальному слову, то перед нею ставиться тире, а після – кома: Самостійні, службові слова, навіть вигуки – певна річ, усі частини мови можуть виконувати в реченні функції підмета.

7. Тире може ставитися на місці пропущеного слова в повторюваних вставних словосполученнях: Вестфальським миром у 1648 році закінчилася тридцятирічна війна між протестантськими державами та Францією, з одного боку, і католицькою імперією Габсбурґів – з другого (В. Шевченко).

8. Тире при вставних конструкціях може вживатися за бажанням автора для інтонаційно-смислового виділення: Отже – до бою! (О. Гончар).

ВСТАВЛЕНІ КОНСТРУКЦІЇ. ПУНКТУАЦІЯ ПРИ ВСТАВЛЕНИХ КОНСТРУКЦІЯХ

ВСТАВЛЕНИМИназиваються синтаксичні конструкції, які граматично не зв'язані з реченням, але вносять в нього додаткові повідомлення, зауваження, уточнення, пояснення.

Вставлені конструкції:

– не утворюють із членами речення словосполучень;

– не поєднуються з ними сурядним або підрядним зв’язком;

– не відповідають на питання;

– практично завжди стоять в середині або в кінці речення;

– доповнюють, уточнюють зміст усього речення або його члена;

– вимовляються з особливою інтонацією, від якої залежить розстановка розділових знаків;

– вживаються в різних стилях, однак найпоширенішими є в художньому стилі.

За інтонаційним оформленням вставлені конструкції бувають:

– рівнотональні – вимовляються, як основне речення, виділяють комами;

– нижчетональні – вимовляють тихіше за основне речення, виділяють дужками або комами з тире;

– вищетональні – вимовляють голосніше за основне речення, виділяються тире.

Почув він (мабуть від сороки), що соловейка хвалить всяк.

Годинник бив – що з ним? - зовсім не ту годину.

Дощ, як ми і передбачали, скоро перестав.

Грозова чорна хмара повільно, але невпинно – і це було особливо страшно! – заступала горизонт.

Сліпуча блискавка ніби розтяла небо, і звідти полив густий краплистий дощ (і не переставав іти аж до вечора).

За структурою вставлені конструкції можуть бути:

словами: Ми (хмельничани) відпочивали біля Ялти.

Батька заслали в чужий Казахстан, сина – загинути – в Афганістан (Яр. Слав.);

словосполученнями: Ліс – чудо природи! – швидко нас заспокоїв

Орю свій переміг – убогу ниву! – та сію слово.

Іде Катерина у личаках – лихо тяжке! – і в одній свитині;

простим реченням: Погода (як я і думала) зіпсувалася.

З-за погрібника пахло м'ятою (росло її там, густої та холодної, багато).

В щирім серці, в чесних грудях – вірю, знаю! – квіти є,

Пожежа (про що ми дізналися пізніше) сталася з вини чергового

складним реченням: Зі скреготом і брязкотом у двір, – якщо те, що залишилося, можна назвати двором, – в'їжджають два бульдозери.

А сина (сотник був жонатий, та жінка вмерла)віддав у бурсу в Київ обучатись.

Хай же наші внуки (а ми віримо: розумніші і кращі за нас будуть) і живуть за нас краще;

сполученнями речень, тобто текстом. Якщо вставлена конструкція складається з 2 чи більше речень – то кожне слово пишеться з великої букви.

Дивись же на мене, сонце, й засмали мою душу, як засмалило тіло, щоб вона була недоступна для комариного жала…(Я себе ловлю, що до сонця звертаюсь, як до живої істоти. Невже се значить, що мені вже бракує товариства людей?)(М. Коц.)

Вони з’являються тоді, коли мовець помітив їх необхідність, почавши висловлювати думку: «Всесвітня етуаль — Весна-красна — корить всіх співами кохання (Програми їх не знають заборон!)» (С. Черкасенко); «Росте "ведмеже вухо" — в просторіччі (не пам'ятаю, як там по-латині)» (Л.Костенко); «Як дивитися з Максаків (коли льон цвіте за Десною), то синя хмара гойдається у полях» (С. Колесник).

Вставлені конструкції властиві усному мовленню. у художній літературі та публіцистиці вони використовуються для стислості викладу або експресії: «Напроти мене мовчки сидять селяни (в наш вагон уже заходять і сторонні люди). Тоді я звертаюсь до них, і ми перекидаємось словами» (М. Хвильовий); «І живуть собі щасливо у коханні та миру. Ще й нікому (от що диво!) Не завидують в миру» (П. Грабовський).

Щодо будови — вставлені конструкції надзвичайно різноманітні: «Одного разу ліг після обіду відпочити (роботи ж таки сила, самі знаєте), взяв собі газетку (рискнув!) і розгорнув...» (Остап Вишня); «Григорій умів слухати, цінував почуте (Ні! Ти тільки послухай. Цей народ геніальний!) та й сам під настрій не проти був розіграти когось, як і його дядьки» (Г.Тютюнник).

Вставлені конструкції приєднуються до основи речення без сполучників або за допомогою сполучників сурядності (а, але, та, і) чи підрядності (як, щоб, що, бо, тобто та ін.): «Капітан порушив думку про сни, заговоривши лагідно і доброзичливо (він говорив про чудесне літо і про тихі зорі одної в світі батьківщини, про його, листоношине, життя серед цих прекрасних пустинь, на березі річки милої Псла, капітан узявся до красномовства, щоб до краю розчулити людську душу, перекладач повторював), а листоноша сидів безсторонній і, напруживши волю, забував потроху ті відомості, яких хотів від нього капітан» (Ю.Яновський); «Улітку під вербою біля хати (Як добре, що скінчилася зима!) Княгиня почала дітей навчати» (М. Руденко).

Модально-оцінні функції наближують вставлені конструкції до вставних, однак характер додаткового пояснення, що порушує синтаксичну одноплановість, залишається визначальним: «А не ті вже літа, щоб, як замолоду, — з Вітрової Балки мало не двадцять верст до Князівки (за всякої погоди — і в сльоту осінню, і в холод зимовий), а тоді ще поїздом до Славгорода» (А. Головко). Іноді додаткове пояснення стає уточненням: «Одсвяткував 18 серпня Український народний театр 100-літній ювілей від часу першої постановки "Наталки Полтавки". Було урочисто. Грали кращі артисти: О. К. Саксаганський (Виборний), Мар'яненко (Микола), Сабінін (Возний), Литвиненко-Вольгемут (Наталка), Козловський (Петро), Нікольська (Терпилиха), був повнісінький театр, портрет Котляревського на сцені, і живі квіти зливою на кін летіли... Шанували прапрабабусю українського репертуару» (Остап Вишня). Вставлені конструкції можуть бути принагідним зауваженням: «Справді, у світлому великому небі — ніколи я не бачив над собою такого неба! — в дальній далечі, у високій високості, де, мабуть, лише реактивні літають, йдуть табуни птиць» (О.Гончар). Вони супроводять текст драматичного твору як ремарки: «Л о г в и н. Дайте ж, панотченьку, я вас поцілую в руку. (Цілує старому руку)» (М.Кропивницький); «Д я д ь к о Т а р а с. (на дверях): А де у вас тут витерти ноги?» (М. Куліш); «Д е с я т н и к. Чого ж ви посідали?.. Геть по місцях! (Ніхто не звертає уваги, розмовляючи тихо). От народ! от люди! (Б'є об поли руками)» (С. Черкасенко). І, нарешті, за допомогою вставлених конструкцій оформляються посилання на джерело цитування: «Тищенко, коли йому по обіді Ірина показала газету (не могла не показати), прочитав її досить спокійно» (Мушкетик Ю. Сонячна вежа// Вітчизна. 1981. № 3. С. 50).

Вставлені конструкції здебільшого виділяються дужками: «Три сини, та дочка, та дорослі онуки (Від обличчя твого відірвались несила) Підняли тебе легко на дужії руки. Так, як ти їх легенько в житті проносила» (А.Малишко). Навіть одне слово може виділятися дужками, коли воно має в собі додаткове пояснення: «За селом зелено-зелено, і по хвилях переливи червоні (од сонця)» (А.Головко). Невеликі вставлені конструкції, які стоять переважно в середині основного речення і мають із ним тісніший змістовий контакт, виділяються з обох боків тире: «За вікном — згори було видно — шуміло, вирувало залите сонцем місто» (С.Скляренко); «Од лісу — сигнал чи то з переляку — пальнули з гармати» (С.Колесник). Комами з тире відокремлюються від інших членів основного речення вставлені конструкції тоді, коли на місці розриву повинна бути кома: «Не було ще такого літнього ранку, — хіба вже каміння з неба, — щоб дід Арсен, прозваний Бугилею, всидів дома» (Г. Тютюнник); «В теплушках люди без води, Оці хлоп'ята і діди, Ці матері, — і в тебе ж мати, — А ген за ними тліють хати, Пожежі чорної сліди» (А.Малишко). У складних синтаксичних конструкціях, у яких використовуються вставні та вставлені структури, спостерігається їхнє органічне поєднання. В такому разі вони експресивно забарвлюють текст і наповнюють його різними модальними та семантичними відтінками: «Ще недавно — просто, здається, вчора було – стоячи ми з нею під нашою любимою вишнею» (М.Коцюбинський); «Єдина лишилась надія на батька – от, може, він скоро повернеться і вийме з мішка мені чобітки» (М. Стельмах). Розділові знаки тут розподіляються так: вставні слова виділяються комами, а вставлені конструкції – тире або дужками.

СТИЛІСТИЧНІ ФУНКЦІЇ ВСТАВНОСТІ ТА ВСТАВЛЕНОСТІ

Усі мовні одиниці набувають у мовленні тільки їм властивих функцій, які мовець усвідомлює чи тільки уявляє. До таких мовних і мовленнєвих одиниць належать, зокрема, встав ні і вставлені слова, спо­лучення слів і речення, які містять додаткові, часто побіжні повідомлення, зауваження до того, що виражається членами (членом) речення в багатьох реченнях, висловлюваннях.

Усне і особливо писемне мовлення – усвідомлюваний процес, який майже завжди супроводжується бажанням мовця висловитись стилістично, правильно, бездоганно. Виявляючи своє неповторне Я, мовці найповніше репрезентують себе мовленням розгорнутим, семантично й граматично впорядкованим. Усі лінгвальні (мовні) засоби в мовленні виконують одночасно смислову й стилістичну функцію. Щоб розкрити стилістичну спрямованість, налаштованість вставної чи вставленої мовної одиниці, щоразу потрібне достатнє осмислення змісту й форми всього ускладненого речення – в контексті сусідніх речень або й усього тексту.

У простих ускладнених реченнях із вставністю (особливо) чи вставленістю часто виникає комунікативна потреба. Кожен із мовців навіть у межах не дуже розгорнутого висловлювання використовує речення з такими вставними словами чи вставними сполученнями слів, як безперечно, без сумніву, звісно, правду кажучи, м’яко кажучи, мабуть, здається, на жаль, на щастя, шкода, нічого гріха ховати, хвалити долю, по-моєму, на мій погляд, по-вашому, за висловом.., до речі, по-перше, по-друге, приміром, наприклад, значить, виходить, слово честі, отже, одним словом, зрештою і под. Напр.: Мабуть, людині не можна без страждань, бо й хто ж на цім світі, крім людини, здатен на це почуття? (П. Загребельний) – вставним словом мабуть автор висловлює певний сумнів у слушності висловлюваної думки, применшує її категоричність, обов’язковість. Вставне слово надає реченню певної модальної спрямованості, відображає саме таке, а не інше сприймання мовцем ним же мовленого (говореного чи писаного). Без слова мабуть речення-вислів набуде іншої модальності – сповниться значенням категоричності, беззаперечності. Отже, вставне слово (з погляду синтаксичного – навіть не член речення) суттєво видозмінює зміст висловлення, що переконує в його комунікативній важливості.

Своєрідний стилістичний ефект може бути створений і повторенням вставного слова чи сполучення слів в одному реченні. Це посилює модальність, значеннєвість і стилістичну функцію вставної частини у реченні: У тих скиртах ще, може, шукатиме притулку, в тих посадках ще, може, займатиме бойові рубежі (О. Гончар). Паралельно можуть уживатись:

– синонімічні вставні одиниці: Може, справді, нічого не було? (П. Загребельний);

– однокореневі вставні слова: В метро не знав, куди подіти валізу, незграбно тримав її поперед себе, привертав усі погляди, можливо, його хтось упізнав, може, дивувалися… (П. Загребельний);

– несинонімічні вставні одиниці, які внутрішньо розчленовують модальність речення: До речі, моїй доньці, мабуть, стільки років, як і вам…; Може, вдруге, справді, такого не буває; Поки стрибав, то, може, й кріль, а раз я його вбив, то, виходить, заєць (П. Загребельний).

За наявності в синтаксично членованому реченні вставного речення будь-якої структури на ньому сконцентровується увага, посилюється комунікативна важливість вставності. Однак і в цьому випадку найбільше важить те, якою мірою логічно виділяється вставність у структурі речення: Соя… радився з шахтарями в будь-якій справі і, як кажуть, знав, хто чим дихає (Д. Ткач) – вставне речення зі структурою односкладної неозначено-особової конструкції; Та от, уяви собі, і не довелось (А. Головко) – вставність у формі односкладного означено-особового речення. Деякі речення вставністю завершуються, і вставне слово (сполучення слів) не може бути перенесене в препозицію або ж у серединну частину речення, тому що це не допускається змістом і структурою синтаксично основної частини речення: Та от і не довелось, уяви собі.

Стилістика вставлених слів, сполучень слів і речень визначається властивою їм семантикою і граматичною сутністю, а також своєрідними особливостями інтонування, а в писемному мовленні – розділовими знаками (переважно дужками).

У зв’язному мовленні вставленість тільки зрідка буває однослівною, повнозначне слово часто доповнюється службовим. До вставленості з уточнюючою функцією найчастіше вдаються в писемному мовленні, зокрема в художніх текстах, наприклад у ремарках: А це вміння (розмовляти і слухати) дуже важливе для письменника. Друге (слухати) навіть більш важливе (М. Рильський); Невже (таки) в пансіонаті не знайшлося місця великому реформаторові? (М. Хвильовий); Може, слід сказати: твори особистого споживання і твори (чи продукція) для промислових потреб… (П. Загребельний); Одсвяткував 18 серпня Український народний те­атр 100-літній ювілей від часу першої постановки «Наталки Полтавки». Було урочисто. Грали кращі артисти: П.К.Саксаганський (Виборний), Мар’яненко (Микола), Сабінін (Возний), Литвиненко-Вольгемут (Наталка), Козловський (Петро), Нікольська (Терпелиха), був повнісінький театр… (Остап Вишня); Найбільшої врожайності досягнуто в Козятинському (Вінницька область ) і в Лубенському (Полтавська область ) районах (3 газети); Неофіт-раб (після тяжкої задуми). Ні!.. Не можу. Не збагну я свого слова. Єпископ (владним дужим голосом). Геть, сатано! Твоєї влади тут немає! (Леся Українка).

Стилістична своєрідність вставленості (порівняно із вставністю) найбільше зумовлюється тим, що:

– у мові всі слова (навіть неповнозначні), сполучення слів, речення можна використати із вставленою функцією;

– інтонування вставленості енергійніше, виразніше, ніж вставності, воно в більшості випадків прискоре- ніше, виділяється в мовленні повніше й чіткіше, більш тривалою паузою (паузами).

Основне речення зберігає при вставленості свою інтонаційну самостійність, увесь його склад вимовляється так (чи майже так), як і без вставленого компонента.

Вставленість найрізноманітнішої синтаксичної будови і стилістичної своєрідності може займати будь-яке місце в реченні, в тексті, хоча препозиція для вставленості – явище рідкісне: це переважно ремарки в драматичних творах. Щоправда, деякі автори (В.Винниченко) різною за обсягом і структурою вставленістю нерідко розпочинають текст синтаксично основної частини речення, а вставка (вставленість) становить окремий абзац або його початок (роман «Лепрозорій»). Такий спосіб оформлення вставленості можна трактувати як один із своєрідних авторських прийомів якнайбільшого виділення того, що закладене в змісті вставленого елемента речення, сприйманого в контексті всього речення. В уривку з тексту В. Винниченка вставленими сегментами (частинами) є конструкції різного типу: спершу вставленість у формі кількох речень, з яких сконструйовано абзац, а в другому абзаці використано явища різноструктурної вставленості:

(Я вже виразно бачила, що йому було зовсім не так уже й приємно від моїх нагадувань. А тому я із ще більшою настійністю і точністю робила їх).

– Через те, – ви казали, – все людство почуває себе більше чи менше постійно заборгованим перед Богом та Його представниками на землі (священиками). Бо кожний з людей неодмінно не раз не міг виконати тої чи іншої заповіді. Через те (ви казали ) все людство живе в концентраційному моральному таборі. (І цей ви­раз справив на мене, пам’ятаю, сильне враження). А тому кожний, казали ви, раз у раз хоче обманути дозор­ців цього табору (священиків, громадську опінію, суд) і втекти з цього… «Люби ближнього, як самого себе»… Але, коли виконуватиму заповідь чесно й послідовно до кінця, люблячи убійників, значить, помагаючи їм (бо любов же повинна бути на ділі, а не на словах, правда ж). Отже, помагаючи їм… (В. Винниченко).

Речення із вставністю чи вставленістю (з обома цими структурами) є важливим мовностилістичним засобом і з деякою своєрідністю використовуються в усіх стилях мови.

УЗАГАЛЬНЕННЯ

Повнозначні слова у реченні, які не є членами речення, не відповідають на питання і служать для уточнення змісту речення, називаються внесенням.

До них належать звертання, вставні і вставлені конструкції, слова-речення.

Звертання – це слово або група слів, які називають особу або персоніфікований предмет чи явище, до яких звертається мовець. Звертання не мають статусу членів речення, а називаються синтаксично ізольованими складниками речення (частинами речення). Здебільшого звертання виражаються іменниками у кличному відмінку, займенниками або субстантивами у називному відмінку. Звертання в реченні може займати будь-яку позицію, що відбивається на письмі за допомогою відповідних розділових знаків.

Вставні і вставлені відрізки речення – це граматично ізольовані частини простого речення. Чітке розмежування вставності і вставленості простежується не завжди.

Вставними називаються синтаксичні конструкції, які членами речення не виступають, граматично з ними не пов’язані і виражають ставлення мовців до висловленої думки або характеризують спосіб її оформлення.

Вставленими називаються синтаксичні конструкції, які також граматично не зв’язані з реченням, але вносять в нього додаткові повідомлення, зауваження, уточнення, пояснення.

Якщо вставні конструкції можуть стояти будь-де у реченні, то вставлені конструкції ніколи не розташовуються на початку речення і не групуються за певними семантичними ознаками.

Звертання, вставні і вставлені конструкції більшою чи меншою мірою можуть функціонувати в усіх стилях мови.

ЛІТЕРАТУРА ДЛЯ САМООСВІТИ: 1, 2, 3, 4, 5, 7, 11, 15, 17, 24, 26, 39, 43, 49, 51

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

1. Що таке звертання?

2. Які ознаки характеризують звертання?

3. З якою метою використовуються звертання у речення?

4. Які бувають звертання за структурою?

5. На які групи діляться звертання за місцем розташування у реченні?

6. Які розділові знаки ставляться при звертаннях?

7. Чим виражаються звертання?

8. Коли кома у конструкціях зі звертанням не ставиться?

9. Як кваліфікували звертання вітчизняні та зарубіжні лінгвісти?

10. Які конструкції називаються вставними?

11. Які конструкції називаються вставленими?

12. Які розрізнити вставні і вставлені конструкції?

13. Яка історія вивчення вставних конструкцій?

14. Яка основна умова поєднання вставних конструкцій зі змістом речення

15. Де розташовуються вставні конструкції у реченні і чим це зумовлено?

16. Які основні ознаки вставних конструкцій?

17. На які групи діляться вставні конструкції за будовою?

18. На які групи діляться вставні конструкції за походженням?

19. На які групи діляться вставні конструкції за значенням?

20. Які слова завжди виступають вставними?

21. Які лексеми ніколи не бувають вставними?

22. За допомогою яких прийомів можна розмежувати синонімічні вставні слова та члени речення?

23. Які розділові знаки ставлять при вставних конструкціях?

24. Які пунктуаційні труднощі виникають, коли вставні слова входять до складу відокремлених членів речення?

25. За яких умов вставні конструкції відділяються тире?

26. Якими ознаками характеризуються вставлені конструкції?

27. На які групи членуються вставлені конструкції за інтонаційним оформленням?

28. На які групи діляться вставлені конструкції за структурою?

29. Яку функцію виконують вставлені конструкції у реченні?

30. Які розділові знаки ставляться при вставлених конструкціях і чим вони зумовлюються?

31. Якому стилю притаманні внесення?Який із різновидів внесень наявний в усіх стилях?

© Хмельницький нацiональний унiверситет
29016 Україна м.Хмельницький вул.Iнститутська 11